Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Чому це ми тубільці?

— Бо прийшов великий білий хазяїн, навернув вас у свою віру… мордою в багно навернув, я б сказав… і ви ще шістдесят років тому їли з голодухи власних дітей, але й не думали протестувати, а зараз голосуєте за тих, хто змушував вас це робити. Ви все втратили. Свою культуру, прадавню мову, літературу подарували «старшому братові», християнську віру отримали відшліфованою до невпізнання, як не перетравленою, з Москви, і міцно тішитесь, що ви — холуї. Так що, мабуть, твоя правда. Ви не тубільці. Ви яничари.

Денис розмовляв українською всюди, навіть у тих жахливих барлогах, де вони часом бували разом — утім, у дуже жахливі він Дану не водив. Одного разу вона поцікавилася, чи не боїться він, що його там запам’ятають — за мовною ознакою.

— Ні, не боюся. Більше того, на це вся моя надія, — загадково відповів Ден. Дана не мала жодного сумніву, що і з цим бундючним москалем Денис говорив би українською, якби мав час не лише перетворювати літери в слова, а ще й сваритися з Москвою. Крізь ледь уловимий тріск на лінії москвич упевнено заявив:

— Цей фонд, він усюди реєструється. По всьому світу, тільки під різними назвами. Ну, це типу філій з правами автономії. Там усе чисто, але ви так наполягали, що я вирішив згадати про нього. Вони справді допомагають дітям, і на вашому місці я б їх не чіпав.

Ден стримано подякував, попрощався і вибухнув такою тирадою, що у Дани аж дух перехопило — знаючи, що він здатен на такі емоції, вона десять разів би подумала, перш ніж заводити ту сумнозвісну розмову про геїв.

— На моєму місці?! Ох ти ж, трясця вашій мамі! Усе чисто! Він думав, прийде до фонду, а там, прямо у вестибюлі — операційний стіл із жолобками для стоку крові! А в кабінеті директора порно знімають — долар за перегляд, п’ять за участь! І на полицях склянки з органами заспиртованими стоять — для антуражу, щоб глядачі з міліції миттю в мізансцену в’їхали! Якщо і в інших країнах у лягавих була така ж логіка, не дивно, що ті вилупки й досі на волі!

Старомодний Ден не зносив терміна «менти».

Ще кілька днів, доки вони чекали оновлених відповідей на запити українського бюро Інтерполу, Денис пояснював їй схему того, що відбувається.

— Це дуже просто. Ланцюжок короткий: замовник, організатор і виконавці. Я кажу в множині, бо останніх, швидше за все, багато, і вони різні. У кожній країні — свої. А ось замовник — один. І організатор, головний, я маю на увазі, мозковий центр усього — теж один. Я впевнений. А знаєш, чому?

— Почерк.

— Так. Твоя правда, почерк. Ті нечисленні свідки, що бачили саме зникнення, стверджують, що дівчаток запихали у непримітне сіреньке чи бежеве вітчизняне авто, яке потім невідомо куди зникало. На мій погляд, на якімсь відрізку шляху викрадач із дитиною просто пересідали в іншу машину, а водій або їхав у своїх справах, мов нічого не сталося, або просто заганяв свою чортопхайку до гаража.

— А багато їх… тих, хто бачили зникнення?

— Троє. І перш ніж ти почнеш, як блискавки, кидати гасла про злочинну бездіяльність, скажу, що все це відбувалося на такій значній відстані від очевидців, що ті довго й цілком щиро вважали, що то приїхав за донькою стурбований татусь і повіз своє дитя до рідного дому.

— Але ж…

— Дівчинко, ти собі навіть не уявляєш, як багато злочинів можна здійснити прямо на очах захопленої публіки, яка буде вважати все дійство лише відновленням справедливості чи існуючого стану речей.

Дана трохи подумала.

— Я так і помру, не дочекавшись, доки ти почнеш говорити нормально, як усі люди.

— Тобто? Зі словами «типу, ну, і таке інше»? Ну, типу так, не дочекаєшся.

Дана мимохіть розсміялася. Денис часто бував нестерпно серйозним. Вона сказала йому про це і, як годиться, почула у відповідь маленьку лекцію.

— Дуже добре, якщо людина сприймає все з іронією, але іронія ця має бути дозованою. Нерозумно ставитися до світу так, наче це анекдот, створений навмисне і виключно для твоїх веселощів. А деякі речі, як не крути, зі смішком не сприймеш. Отже, ми встановили, що замовник один. Само собою, я говорю про замовника на фільми. Тепер питання…

— Чому?

— Що «чому», Дано?

— Чому в Ризі це тривало так довго, у Москві, Талліні, Батумі, Єревані та Мінську — не більше року, а в Києві, по суті, вже чотири роки? Може, замовник жив у кожному із цих міст певний час… той самий час, на який припадають зареєстровані зникнення?

— Скоріше за все, так воно й було. Ось тільки перевірити це складно. Ті країни, де наш містер Ікс провів по три місяці, можна облишити у спокої — навряд чи він там реєструвався. Та навіть якщо взяти за аксіому його перебування в Латвії, із реєстрацією, і подальше оселення в Україні, тим же способом і з тією ж метою, то інтервал між цими двома подіями приблизно вісім-десять років. Так ми його не знайдемо.

— Ми ніяк його не знайдемо, — кисло напророчила Дана.

— А ось тут я з тобою не згоден.

Хосе-Антоніо Медейрос віддавався спогадам і мріям з однаковою палкістю своєї гарячої південної натури. Важко повірити, але тут, на забутій Богом Україні, він