Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

Астра мовчки вийшла з каюти, не озирнувшись. А я не ворухнувся, тільки зараз зрозумів, що вона пішла. Лише зворушливі маленькі сліди босих ніжок на грубій засмальцьованій підлозі нагадували про Астру.

Зніяковілим, присоромленим та засмученим я залишав каюту капітана.

Молодий місяць розстеляв на воді сяючу доріжку. Переливаючись у срібному світлі, наспівувало колискову море, а я, не кваплячись, спускався вниз до трюмів. Здивований наглядач лише мовчки провів поглядом.

Зуфар і Ескалар міцно спали. Я не хотів їх будити. Обережно примостився поруч. Легке погойдування корабля все далі і далі відносило у країну радісного сонця і безтурботності. Я усміхнувся.

Гуркіт і металічний лязкіт розбудили нас.

— Здається, пірати спускають якір.

Зуфар радісно ляснув по плечі.

— Ти тут! Ну що, впізнала піратка? Вона допоможе?

— Так, впізнала. І ні, не допоможе, — невесело відповів, згадавши вчорашню розмову з Астрою.

— Нічого не скажеш. Вмієш же ти поводитись із жінками, — засміявся Зуфар.

— Гей, товариші, здається, що це по наші душі, — приєднався до розмови Ескалар.

Двері трюму відчинилися, увійшов кремезний лисий пірат з дужим голим торсом. Руки із здоровенними кулачищами звисали вздовж тулуба, мов дві кувалди. За лисим стояли ще двоє піратів, готових виконати будь-який наказ. Здоровань мовчки вказав велетенською рукою в наш бік. Ми інстинктивно піднялись на ноги. Пірати розв’язали руки, і, підштовхуючи в спину, вивели із трюмів.

— Може поясниш, Айхо, що відбувається? — шепнув Зуфар.

— Сам не знаю.

Нічого не пояснюючи, нас вивели на середину палуби. Я озирнувся. Астри ніде не було. Замість неї з величчю капітана стояв кремезний лисий пірат, погрозливо потираючи ручища.

— Я беру на себе здорованя, — прошепотів Зуфар, напружившись і приготувавшись до нападу.

Я не міг повірити, що Астра вирішила помститися.

Не чекаючи нічого доброго, ми збилися докупи, приготувавшись тримати удар. Спостерігаючи за нами, здоровань недобре усміхнувся.

— Вам це не допоможе, — гучним басом промовив він. — Хто з вас Айхо?

Я зробив крок вперед.

— Володарка морів наказала передати, що Шанталія лежить на північному заході, — і пірат махнув рукою-кувалдою. — Якщо добре гребтимете, до вечора доберетесь.

— Що? — Ескалар із Зуфаром переглянулись.

— Човен по правому борту, — продовжував лисий. — Там достатня кількість води і харчів. Чим швидше звідси заберетеся, тим краще для вас. Ось що наказала передати господиня, — і пірат замовк, завмерши, як велетенський колос.

Я не повірив. Невже сьогодні я буду в Шанталії?!

Астра! Раптом згадав я! А як же Астра?!

— А де твій капітан? — спитав я лисого.

Пірат мовчав.

— Де Астра?! — крикнув я. — Нікуди не піду, доки не попрощаюся з нею!

Ескалар завбачливо смикнув за рукав і прошепотів:

— Айхо, за бортом чекає човен, ми можемо забратися звідси.

Зуфар насуплено мовчав, тільки уважно спостерігав.

— Коли сонце порівняється із зеленим змієм на парусі, — почав пірат, ігноруючи мої слова, — вас знову відправлять в трюм і на Ракійському ринку продадуть в рабство.

Останні слова пірата справили враження. Я чомусь не сумнівався, що саме так і буде. Перспектива повернутися в трюм і потрапити в рабство не тішила. А сонце ось-ось мало порівнятись з мальованим змієм на золотистих вітрилах піратського корабля. Ескалар нервово клацав пальцями, Зуфар напружився. А я востаннє обвів піратів поглядом, шукаючи в натовпі знайоме дівоче обличчя.

— Подякуєш володарці морів! — крикнув я і впевнено рушив до борту, за яким чекав човен.

Ескалар з полегшенням зітхнув. Зуфар озирався, як звір, якого довго тримали у клітці, а тепер з невідомих причин випускають. А я вирішив ні в якому разі не обертатись. Не мав права, але чомусь тоді страшенно злився на Астру, хоча повинен безмежно дякувати. Але піратка не прийшла попрощатись, і це тоді зачіпало найбільше.

Не гаючи часу, ми взялися за весла. Я всівся спиною до піратського корабля, все ще виражаючи дурнуватий протест. Перші краплини поту виступили на чолі. Чим далі віддалявся від Астри, тим більше хотів ще раз її побачити. Не втримавшись, озирнувся. На кормі майоріла тендітна дівоча фігурка. Шовковий синій плащ, наче прощальний помах хустини, виказували Астру, володарку морів. Кинувши весла, я зіскочив з місця і замахав обома руками, піднімаючись на пальчики, побоюючись, що не помітять. Фігурка різко розвернулася і зникла.

Сонце немилосердно випалювало останні непрохані думки. Втомлено, але вперто ми гребли вперед. У кожного була причина дістатися Шанталії, міста, вільного від работоргівлі, піратів і жерців; міста університетських веж, веселих гамірних студентів і поважних сивобородих професорів; міста, яким захоплювались мореплавці, яке любили його жителі та поважали інші міста.

Я глянув на друзів: ось вони, ті, про кого на прощання говорив Едо. Ось вони, ті,