Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Стривай, Томе Сойєре, для чого ти оце мелеш? - кажу я.- Не треба Джімові ніякої мотузяної драбини.
- Як то не треба? І це ти мені кажеш? Та ти ж у цьому ні бе ні ме не тямиш! Джім мусить мати при собі мотузяну драбину - така вже заведенція.
- А що він із нею робитиме?
- Що робитиме? Він може сховати її у себе в ліжку, правда ж? Адже ж так усі роблять, то й він мусить тягтися за ними. Геку, ти, здається, нічого не хочеш робити так, як здавна заведено, тобі все кортить щось новеньке та свіженьке встругнути. Хай Джімові й справді мотузяна драбина не знадобиться,- ну то й що? Але ж вона залишиться в його ліжку після втечі. Адже ж це речовий доказ. Чи ти, може, гадаєш, що їм докази не потрібні? Ще й як потрібні! А ти хочеш, щоб ніяких речових доказів не залишилося? Теж мені втеча! Такого ніколи не бувало, щоб не залишалося речових доказів.
- Ну,- кажу я,- якщо того вимагають приписи, хай буде в Джіма драбина. Хіба ж я проти приписів? Але є одна притичина. Томе Сойєре: якщо ми надумаємося подерти наші простирадла на мотузяну драбину, то тітка Селлі такої нам заспіває, що тільки держись. А я думаю, Томе, можна було б змайструвати чудову драбину з горіхової кори, на неї не треба простирадла переводити, її можна і в пирозі запекти, і в солом՚янику сховати, як і драбину з ганчір՚я. А щодо Джіма, то він на таких справах зовсім не розуміється,- йому байдуже, з чого ми зробимо ту...
- Ну й бевкнув ти, Геку Фінне! Був би я такий невіглас, то вже б мовчав. Де ж то чувано, щоб державний злочинець втікав із в՚язниці по драбині з горіхової кори? Треба ж таке вигадати!
- Гаразд, Томе, роби як знаєш! А як на твою думку, може б, той... може, позичити простирадло з тих, що їх у дворі на мотузці порозвішувано, га?
Він погодився, що це було б непогано. Це наштовхнуло його ще на одну думку, й він сказав:
- Поцуп заразом і сорочку.
- А нащо нам сорочка, Томе?
- Джімові - щоденника писати.
- Щоденника! Таж Джім і писати не вміє.
- Ну, то й що з того, що не вміє! Але ж він може робити на сорочці якісь позначки, якщо ми змайструємо йому перо з олов՚яної ложки чи старого обруча з діжки.
- Зачекай, Томе! Можна ж висмикнути перо з гуски - воно і краще буде, та й клопоту менше.
- Чи ти коли бачив, йолопе, щоб у в՚язнів по камері гуси бігали та щоб ті в՚язні з них пера вискубували? Вони завжди майструють собі пера з чогось дуже твердого та непридатного, ну хоча б зі старого мідного свічника чи ще чогось, що там під руку потрапить; і та робота триває нескінченно довго - багато тижнів, а часом і місяців, вигострюють вони ті пера, тручи їх об стінку. І коли б вони навіть те гусяче перо мали, вони ніколи б ним не писали. Нема такої заведенції.
- Ну добре, а з чого ж ми йому зробимо чорнило?
- Дехто робить його, змішуючи іржу зі сльозами; але це - прості в՚язні та жінки; а прославлені в՚язні пишуть своєю кров՚ю. Це може й Джім робити; а коли йому захочеться сповістити цілий світ, що він опинився в ув՚язненні, коли він схоче послати найпростішу таємничу вісточку, то може надряпати те виделкою на олов՚яній тарілці та й викинути її з вікна. Залізна Маска завжди так чинив, і це теж чудовий спосіб.
- У Джіма немає олов՚яних тарілок. Його годують з миски.
- То пусте, ми добудемо йому тарілку.
- Але ж ніхто не добере, що він так нашкрябає!
- А то пусте, Геку Фінне. Найголовніше - те, що він написав на тій тарілці та викинув її за вікно. Можеш її й не читати. Однаково здебільшого нікому не щастить розібрати бодай наполовину ті кривульки, що їх надряпано державними злочинцями на олов՚яних тарілках чи там іще на чомусь.
- То нащо ж тоді тарілки переводити?
- Таке скажеш! То ж не його тарілки!
- Та хтось же за них платив.
- Ну то й що, що платив? В՚язневі яке до того діло?..
На цьому наша розмова урвалася, бо залунав ріжок, що кликав до сніданку, й ми поспішили додому.
Цього ранку мені пощастило позичити з мотузки простирадло та білу сорочку, я знайшов іще стару торбу і вкинув туди позичене, а тоді взяли ми сховані у бур՚янах гнилючки і їх туди всунули. Я називаю це «позичити», бо мій татусь завжди називав це позичкою; але Том пояснив, що то не позичка, а крадіжка. Він сказав, що ми допомагаємо в՚язням, а їм однаково, як ту річ дістали, аби дістали, і ніхто їх за те не осудить. То зовсім не злочин, якщо в՚язень вкраде щось таке, що йому потрібне для втечі,- це його право, запевняв Том; а раз ми того в՚язня заступаємо, то й маємо право красти все, що може нам придатися для його звільнення з в՚язниці. Том мені розтовкмачив, що, коли б ми були не в՚язні, це виглядало б по-іншому; краде тільки підла та ница людина, якщо вона не сидить у в՚язниці. Ну, а коли так, то ми вирішили красти все, що тільки трапиться нам під руку. А проте за кілька днів по тій розмові він же сам зняв бучу за дурницю - що я поцупив кавуна на негритянському баштані й з՚їв його; він примусив мене піти до тих негрів і дати їм десять центів, не пояснюючи за що. Том казав, що коли він говорив про крадіжки, то мав на увазі ті речі, які нам були вкрай потрібні. Я спробував заперечити, пояснюючи, що кавун був таки мені потрібний. Та він відказав, що той кавун був потрібен не для того, щоб допомогти Джімові втекти з в՚язниці,- ось у чім суть. Він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен», після закриття браузера.