Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– Людоньки добрії! Звертаюся до тих, хто старший: хіба ви не пам’ятаєте з довоєнних часів мішігнутого на всю голову жида Мошка? А якщо пам’ятаєте, то скажіть чесно: що й кому той Мошко заподіяв лихого, окрім лишень доброго? Кажіть мені зараз же, люди!

Ніхто не вронив ані звуку, тоді Гарасим завершив:

– Отож кому яке діло до того, адвентисти ми чи не адвентисти, жиди чи не жиди? Ми з Надійкою моєю вам не заважаємо, нікого в селі не займаємо – то будьте вже такі люб’язні, не займайте і ви нас!

Що тут скажеш? На тому товариський суд і завершився: нічого громада з «сектантським гніздом» зробити не змогла. А ввечері того ж самого дня Гарасим нарешті поговорив з Аґлаєю відверто, як-то кажуть – «по душам». Можливо, вперше в житті. При цьому на поверхню вилізло те, чого стара матір від сина зовсім не очікувала:

– Ми, мамо, хочемо до Канади перебратися. Тому вся ця людська нетерпимість, спроби образити мене чи Надійку, товариський суд навіть – все це добре! Це означа, що в Канадійському посольстві ми зможемо заявити про утиски на релігійному ґрунті. Тоді нам гарантовано візу дадуть!

– О-о-ой, синку! О-о-ой, що ж це воно таке коїться, га? – сплеснула руками Аґлая. – Хіба ж не можна було обійтися без того, щоб нашу сім’ю на все село не ганьбити? Ти б як не мене живу, то хоч би пам’ять батька покійного не паплюжив, бо люди ж кажуть: мовляв, дивіться, кого Амос з Аґлаєю своєю виростили: молодший син – психічний дохтур якийсь дивний, а старший – сектант-адвентист!

– Не можна, мамо! Вибачайте, але без цього не можна: якщо громада нас не судитиме й не ганьбитиме – не буде на що в посольстві Канадійському скаржитися. А як треба, то треба, нічого не вдієш! Потерпіть, прошу.

Отак Аґлая й жила відтоді. Не жила, а терпіла щодня від невісточки: «Мамо, сідайте нарешті до столу!.. Мамо, облиште – я сама!.. Мамо, не переймайтеся!.. Мамо, не се!.. Мамо, не те!..»

Ех-хе-хех-х-х, щоб тобі… сектантко чортова!.. В Канаду їй, бачте, закортіло! Та не самій, а з Гарасем удвох. Порядною прикидається…

Нащо їм ота Канада? Тут селянам паспорти повиписували[166], у колгоспі суцільна механізація – не життя, а медова малина! А вони в Канаду рвуться.

Тьху!..

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, 8 березня 1976 року

Хоча канарка «Циря» померла вже давненько, а найкраща подруга «Ріря» зникла з обрію лише півроку тому, Клара Мусіївна переживала, мабуть, найщасливіший період свого життя. Ще б пак, таки не обдурили її покійні батьки Мусій Григорович та Фредеріка Захарівна: нарешті, вона зустріла довгоочікуване своє щастя – шляхетного малоросійського князя Альберта Рудольфовича Алфьорова, спадкового дворянина Чернігівської губернії!

Найбільша інтрига їхнього знайомства полягала в тому, що сталося це зовсім не в неформальному товаристві київської шляхти, де з року в рік штовхалися боками давно і безнадійно перезрілі дівиці. Ніде правди діти: посиденьки на Андріївському узвозі багато років поспіль вводили в оману обох подружок. Клара Мусіївна прозрівала довго й болісно, а в міру прозрівання дедалі частіше запитувала Лілію Францівну, чи не варто подругам якось змінити коло спілкування? На жаль, дівиця Демаре чіплялася за старі ілюзії з впертістю, гідною кращого застосування…

Останні сумніви зникли, коли в неформальному товаристві поширилася сенсаційна чутка: а чи відомо «дворянському зібранню», що такі знакові радянські кіноактори, як Петро Вельямінов, Марія Капніст та Олег Янковський є носіями шляхетної крові?! Тоді у всіх немовби чорні фіранки з очей поспадали: ну так, природно – де ж іще можна гарантовано відшукати шляхетного нареченого, як не в кіношному середовищі? Й куди раніше їхні очі дивилися! Попервах до шляхти намагалися притулити ще й Георгія Жжонова, який блискуче зіграв у парі двосерійних картин[167] західного шпигуна, закинутого в Радянський Союз під розвідницьким псевдонімом Надія. Однак, на щастя, доволі швидко розібралися, що «граф Тульєв» – це всього лише привабливий кінообраз. Але ж Вельямінов, Капніст та Янковський – це не омана, вони справжні!

– Ах, Кларочко, до чого ж це романтично, – зітхала Лілія Францівна, томно закочуючи очі до стелі. – Уяви собі: актор і дворянин в одному флаконі! Вся країна дивиться на цього талановитого красунчика, але його серце належить тобі й тільки тобі!

– Ріречко, аре ж Руї де Фюнес також кіноактор і дворянин, – резонно заперечувала дівиця Габель. – На нього не тірьки вся Франція дивиться, а й весь світ, можна сказати. Аре ж хіба він красунчик? Маренький, рисий і неймовірно смішний. Аре ж дворянин!

– Так-так, наш французький дворянин! Наша гордість! – екзальтовано вигукувала дівиця Демаре. – Нехай кажуть, що він смішний… А для мене він був би просто дотепним… і чарівним пустуном! Ах, наш пустунчик!

Клара Мусіївна не поділяла її настроїв, і поступово між давніми подругами почалося охолодження. Обидві страждали від цього, обидві мріяли про відновлення міцної жіночої дружби, однак нічого путящого у них не виходило. Чому? Важко сказати. Мабуть, так розпорядилася сама доля, вищі сили, в існування яких у нинішній час ніхто не вірив.

Як раптом ці самі вищі сили проявили свою волю просто із запаморочливою яскравістю! У когось із співробітників палітурного цеху настав день народження. Як водилося, в обідню перерву винуватець торжества накрив розкішний стіл. Іменинника привітали, випили по першій чарці, по другій… І тут – настирливий стукіт у двері! Потім ще і ще.

Коли терпець урвався, того, хто сидів найближче до дверей, попросили подивитися, що за нахаба не дає людям нормально пообідати. Найближче до дверей сиділа Клара Мусіївна – отож саме вона і з’ясувала наступне. Виявляється, несподіваного візитера звали Альбертом Рудольфовичем, на поліграфкомбінат він завітав, оскільки працює у відділі збуту лакофарбового заводу. Але принагідно його попросили з’ясувати, чому затримується випуск альбому вибраних робіт Ігоря Олександровича Алфьорова – колишнього багатолітнього головного архітектора Харкова, а тепер першого заступника голови Держбуду УРСР. Отож, хто міг би проконсультувати щодо альбому? Адже зривати строки виходу видання – це нікуди не годиться!

Оскільки візитер прибув на поліграфічний комбінат невчасно, його потягнули за стіл. Спочатку налили «штрафну», потім змусили промовляти третій тост – традиційно, за жінок. Саме під час тостування Альберт Рудольфович і пробовкнувся, що пов’язаний з товаришем Алфьоровим родинними узами, хоча й віддаленими. Тому-то відомий архітектор і попросив його з’ясувати ситуацію з підготовкою до друку свого альбому…

Точніше, подробиці про себе Альберт Рудольфович розповів вже персонально Кларі Мусіївні по завершенні застілля. Тоді-то і з’ясувалося, що він теж Алфьоров і що Алфьорови – це, виявляється, шляхетський рід, який походить від гетьмана Оліфера