Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

бульбашкою. Та в чому полягала його місія забезпечення виконання британського мандату в Месопотамії? Частково — у закріпленні нафтових інтересів, хоча, що цікаво, близькосхідна нафта на той час іще не здобула панівного становища у британському стратегічному мисленні. У 1938 році 57 відсотків британської нафти надходило з Америки і тільки 22 — з Близького Сходу.

Метою Черчилля було скоротити видатки на охорону території, яка, за його словами (що не викличуть схвалення Іракського туристичного управління), була «купою брудних селян, затиснутих поміж болотистою рікою і пекельною пустелею, населена кількастами напівголими, зазвичай голодними сім’ями». Навіщо витрачати піхоту на це звалище, казав він, якщо вони можуть бути в Індії? Отож і скоротив військові витрати та вирішив покластися на Королівські повітряні сили — які завиграшки досягли б британських цілей обстрілами і бомбометанням. Цьому судилося призвести до доволі неприємних епізодів, за які він не був напряму відповідальним, та вважав непорядним, що британські літаки скидали на цивільних бомби.

Також він схвалював (що б ви подумали? — саме так!) застосування газу — того самого гріха, за який світ найсильніше зненавидів Саддама Хусейна. Дякувати Богу, він, Черчилль, розчарований цією ініціативою, хоча й заперечував: «Не розумію, чому вважається правильним вбивати людей кулями, але варварством — змушувати їх чхати».

Черчилль вирішив: хоч би що Британія не зробила у Месопотамії, виконано це має бути якнайдешевше: і фактично на одному етапі він пропонував зовсім покинути ідею з Багдадом та урізати витрати усього до 8 мільйонів фунтів на рік, обмежившись лише мандатом на Басру на півдні.

Річ у тому, що Британія не бажала триматися за те місце через якусь недоречну жагу престижу чи колоніального франтірства. Іще до того, як став колоніальним секретарем, у 1919 році Черчилль пропонував мандати Месопотамії і Палестини передати Туреччині, а після набуття певного досвіду у справах Іраку і взагалі заявив: «Ненавиджу той Ірак, і краще б ми ніколи туди не подались. Неначе жити на жерлі невдячного вулкана», — слова, на які варто було б звернути увагу керованим США Коаліційним силам, перш ніж вторгатися туди у 2003-му.

Завданням Британії в Іраку і Палестині було принести у той регіон порядок, наскільки це узгоджувалось із її скрутним фінансовим становищем: виконати умови мандату і потім (зважаючи на ослаблену спроможність здійснювати повноцінний військовий вплив) переконатися, що наступницький режим буде якомога більш дружнім до Британії. Неофіційно Іракський мандат діяв до 1932 року, хоча британський вплив утримувався значно довше. Та ще до завершення Другої світової війни було очевидно, що зусилля Британії утримати Палестину приречені.

Тепер ані морально, ані фізично єврейську імміграцію вже було не спинити; а оскільки реакція арабів була, як і завжди, нестямною, британські війська були у розпачі від безнадійних спроб забезпечити дотримання принципів Балфура, по обидва боки, якщо бути справедливими. Вони досі намагалися обмежити темпи єврейської імміграції, тож навіть траплялися жахливі випадки, коли жертв нацистських концентраційних таборів навмисне утримували в організованих Британією таборах замість допустити в Палестину.

Зброя і бомби єврейських терористів тепер розверталися проти самих британців — тих, які й утворили ту батьківщину. Вони убили лорда Мойна, британського міністра у Палестині, на чиїй яхті Клементина Черчилль насолоджувалась мандрівкою південними морями з поштивим арт-дилером Теренсом Філіпом. Знищували британських солдатів, які тільки виконували свою роботу, що викликало чорну лють Ернеста Бевіна, лейбористського міністра закордонних справ.

Навіть сіонізм Вінстона Черчилля похитнувся. Він описував ті атаки як «огидний акт невдячності». І його відносини з Хаїмом Вейцманом, уродженцем Манчестера, батьком сіоністського руху, вже ніколи не були такими, як раніше. Урешті-решт британці просто втекли із Палестини, буквально залишивши ключ під килимком. Прапор було опущено, народилась нова нація.

Того самого року — правда, уже не так ганебно — те саме відбулося і в Індії; та й по цілому світі. Цей значний спад і позначив останню фазу в житті Черчилля. Він побачив, як по всій планеті опускається «Юніон Джек»: від Малайї до Малаві, від Сінгапура до Суеца, — де у 1956 році американці остаточно висмикнули килимок з-під ніг військової претензійності хиткої старої імперії.

Як Черчилль із гіркотою сказав ближче до завершення свого шляху: «Скільки великих досягнень було у житті, а в кінці я не досяг нічого». Які ж нісенітниці, це вже точно. Зважте його здобутки лише на Близькому Сході.

У Йорданії все було на диво стабільно, від того дня і до цього, навіть якби його рука і здригнулась, коли він її піднімав. Іраку судилося залишитися, загалом, у сфері впливу Британії ще протягом 40 років після конференції у Каїрі, а іракській нафті — стати неоціненним ресурсом, який допоміг Британії вижити і перемогти у Другій світовій війні. А щодо народження Ізраїлю, у якому Черчилль виконав свою акушерську роль, що ж: ваш погляд залежатиме від екзистенційного питання, чи вірите ви у цінність єврейської держави.

Якщо ви з тих, хто дотримується думки, що Декларація Балфура була єдиною найбільшою помилкою британської зовнішньої політики, то, очевидно, подумаєте, що Черчиллю не слід було надавати їй практичної сили. Та коли ви думаєте, що загалом було правильно, після 2000 років гоніння, дати євреям у місці, яке вони колись займали і яке зараз є відносно малозаселеним, нову батьківщину; коли вважаєте, що далекоглядною ідеєю було сподіватися, що їхні таланти змусять розквітнути пустелю; коли гадаєте, що непогано мати хоча б одну демократію — не важливо, наскільки недосконалу, — у тій частині світу, то й вважатимете, мабуть, що Черчилль трохи таки герой.

Як йому було у 1920-х знати, що його мрію про землю, «сповнену молока і меду», буде невиправдано через короткозорість і себелюбство обох сторін… Не можна його винуватити за те, як ганебно ізраїльтяни поводилися із палестинцями, ні за тероризм палестинців, ні за в цілому жалюгідну якість палестинського керівництва. І вже справді ніяк не звинуватиш за очевидне розпадання Іраку, якщо саме це там насправді зараз відбувається.

Загалом непоганою ідеєю було після краху Османської імперії об’єднати ті три вілаєти. Це було тим, чого, за словами арабських лідерів, вони хотіли — і те, що їм пообіцяли: міцну унітарну арабську державу. Заледве провиною Черчилля є те, що не з’явилося жодного іракського лідера, який шляхетно й великодушно об’єднав би країну.

Черчилль, звісно, розумів і засуджував небезпеку ісламського ектремізму, але його не можна вважати винним за провали арабського керівництва. Мабуть, єдиним способом покласти край міжобщинному розкольницькому конфлікту на клаптевій ковдрі Близького Сходу було б утворити нову Римську імперію, разом із безжалісним проконсульським