Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Втім... Поки не спробуєш, не дізнаєшся. Та й у чому проблема? Воно ж не кусається. Почне лякати — втечу.

Але для надійності кілька наступних кроків зробив, як у танці… два вперед, один назад.

Невідоме на мої па й надалі ніяк не реагувало.

— Ну що, працює?

— Схоже на те.

— А мені можна спробувати?

— Сам вирішуй. Тільки тримайся на відстані. На п'яти не наступай. А то, якщо кинуся втікати, з ніг зіб’ю ненароком.

Доріжка, залишена слимаком, на той час, добряче зблякла, але все ще залишалася помітною.

— Куди ти, стежино, мене завела?.. — пробурмотів я, продовжуючи йти по сліду, але при цьому поглядаючи на всі боки.

Печера виявилася навіть більшою, ніж здалося спочатку. Я вже метрів двадцять пройшов, а протилежний бік, як і раніше, тонув у пітьмі. І ця темрява, хоч більше й не вселяла жах, але й бажання наблизитися — теж не викликала. Але, це вже не результат впливу ворожої магії, а лише здоровий глузд. Бо, не знаючи броду...

— Метью, вишли світлячка вперед. Нічого ж не видно.

— Зараз підсвічу…

Маг стукнув палицею, і вогненна куля помчала туди, де темрява здавалася найгустішою.

Негучна гук вибуху фаєрбола, що наштовхнулася на перешкоду, змішався з оглушливим ревом розлютованого чудовиська.

І я нарешті побачив те, що ми шукали.

Підземна тварюка найбільше нагадувала тривимірну чорнильну пляму, розлиту по всій стіні. Таку ж безформну, з безліччю щупалець. На частину з яких воно спиралося і пересувалося, тоді як інша частина метнулася в наш бік.

 Потрібно віддати належне Метью, він не розгубився ні на мить. Я ще тільки тягнув меч із піхов, а назустріч щупальцям уже летіли вогняні кулі.

— Пуф! Пуф! Фшш ...

Від зіткнення з ними, щупальця чи то коротшали, чи чудовисько само їх відсмикувало, обпікшись. Але одразу ж вистрілювало іншими… І ось одне з них майже долетіло до мене.

Мабуть, я закрив магові огляд, і він не зумів вчасно відреагувати. Натомість встиг меч.

Клинок мигнув у повітрі, чудовисько заревіло, а до моїх ніг упав жмут чогось чорного. Як дьогтем плеснули… Або гудроном… Такий самий різкий і неприємний запах.

Я мимоволі відступив на півкроку і зрубав наступне щупальце.

Друга крапля впала поруч із першою... і перетекла до неї, зливаючись в одну калюжку.

— Ніфіга собі прикол… Так воно все сюди… частинами перебереться.

Як би на підтвердження здогадки, третій свіжозрубаний відросток, не втрачаючи жодної секунди, приєднався до попередніх. Пляма потихеньку перетворювалася на калюжу. І навіть починала набувати обсягу.

— Метью! Ану жахни сюди! — вказав я на неї магу.

Той зрозумів без пояснень.

— Фшх!

Твою дивізію! Спалахнуло так, що ледве відскочити встигли. А засмерділо, наче вогнище з гуми навпіл із пінопластом запалили.

— Ого! — Оцінив результат помічник.

— Угу… Ну, отже, так і працюємо. Я відсікаю, ти підпалюєш... По чотири-п'ять на купку. Подивимося, наскільки чудовиська вистачить. Закон збереження маси ніхто не скасовував.

Закон працював. Але надто вже маса велика виявилася.

Приблизно через годину відрубування і спалювання відходів стало помітно навіть неозброєним поглядом, що темрява навпроти нас, незважаючи на дим, рідшає і зменшується. Але все одно, її все ще залишалося надто багато. А я вже відчував втому, та й фаєрболи, що випускала патерицею — ставали чим раз тьмянішими і меншими.

— Не здужаємо, Миколо… — просипів Метью. Схоже, і в нього сили закінчувалися. — Треба йти звідси. Відпочинемо. Розкажемо метру... Він підкаже, як здолати чудовисько. Або заклинання більш потужне видасть.

— Заклинання, кажеш… А такого ж, як те, що ти амазонці продав, у тебе більше немає?

— Є… Але ж ти сам казав, що воно невдале вийшло.

— Це дивлячись з якою метою, друже… — я навіть засміявся. — Багаття ним розпалювати і справді, гм… дещо незручно. Можна, брови обпалити. А зараз — саме те, що лікар прописав. Діставай. Тільки сам нічого не роби. Чекай, я стежку прокладу….

Моя витівка може і не була витвором вишуканості та глибиною стратегічного мислення, але теж годилася.

Тепер я не просто відмахувався від щупалець, що цілили у мене, поки їх не набиралося достатньо для аутодафе, а змінив тактику. Відрубував і робив крок уперед. Рубав наступне — і рухався далі. З кожним кроком все ближче до чудовиська, залишаючи за собою довгий струмок із чорної, смердючої субстанції.

Доки дистанція не скоротилася до півтора десятка кроків. Ближче підійти не вдавалося. Потвора вистрілювала в мене своїми відростками вже зі швидкістю, на межі якої меч встигав рубати. А відчути дотик цього… бррр… я не мав жодного бажання. Поняття не маю, яким був би результат, але ладен сперечатися на все королівське майно — він би мені не сподобався.