Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Епілог.

П’ять років по тому.

— Мамо! Мамо! — Волаючи вбіг на кухню святково одягнений Власій, й розгублено зупинившись посеред кімнати, заявив. — Там твої крикухи прокинулися. Кричать. Мабуть, їсти хочуть.

Галина, що стояла з кавою зайшлася сміхом, поставивши чашку на стіл.

— Власе, я скільки разів, тобі говорила не називати так сестричок, у них є імена. — Суворо нагадала мати.

Малий заклав руки в боки, кліпаючи великими сірими, як у батька очима, заперечив.

— Вони, не Кристина та Софія, — вони крикухи, бо репетують так, що мене голова від них болить.

— Де сестрички? — Нахмурилася Злата.

— Тато, уже йде з ними. Готуй їм їсти. — Розпорядився невдоволено Власій.

— Гадаєш, як ти був маленький, то не плакав?— Кинула через плече мати, заходившись готувати суміш. — У них сьогодні свято. Тож можеш потерпіти. Сестричкам ж тільки рочок, вони ще надто маленькі.

— Бабуся Галина, казала, що я не плакав, коли був малим. — Нахмурився малюк, демонстративно переклав руки, заклавши їх на грудях.

Злата зітхнула, знала малий образився за її зауваження, але його слова були правдою. Він рідко плакав, і при стресі матері, ріс досить спокійною дитиною, чого не можна було сказати про близнючок. Власій любив сестричок, але терпіти не міг, коли вони плакали, бо достатньо було скривитися одній, як одразу плакала друга, а тоді голосили дуетом, теж саме зі сміхом, хмикнула одна, інша вже заходилася сміхом. У них було дві няні, адже одній впоратися з цими непосидами не реально. Власій насправді обожнював сестричок, але коли вони вередували, постійно називав їх крикухами.

— Я їх так чекав. Гадав будуть машинками зі мною грати, а вони тільки репетують. — Знову обурився Власій

Злата, що стояла до нього спиною посміхнулася, розуміла його, й те, що він ще надто малий, аби зрозуміти, що сестрички ще надто крихітні.

Галина підійшовши до малого, присіла біля нього, заглянувши в оченята.

— Сонечко моє! Ти ж старший, і до того ж мужчина. Тож маєш захищати сестричок, та допомагати їм. Вони ж люблять тебе. — Пригорнула малого до себе, любила цього маленького розумника, більше за життя.

— Ага люблять. Тільки за волосся мене смикають. — Обурювався Влас.

— Ми вже встали!

Почула за спиною Злата. Суміш вже майже була готовою. Оглянулася. Дівчата вже були одягнені у святкові ніжно фіолетові сукні з спідничками з фатину, і зручно сиділи у Нестора на руках. Погляд пробігся по чоловікові. Він надзвичайний. Його любов до дітей розчулювала Злату.

— А де няні? — Розгублено запитала.

— Прибирають кімнату наших принцес. Вони розкидали всі іграшки. — Вдоволено промовив Романов, поцілувавши доньок по черзі у щоки, та вони вже тягнулися до матері, яка наближалася з пляшечками.

— Я ж казав, що вони бешкетниці. — Обурився Влас у обіймах Галини, яка пригорнувши його міцніше, поцілувала у щоку.

Злата та Нестор посміхнулися, а дівчатка вже пили суміш перехиливши пляшечки. Нестор подався з ними у вітальню поманивши дружину за собою. Злата ж на мить кинулася до Власія, просто в обіймах тітки, розцілувала його, шепнувши на вушко.

— Я все одно люблю тебе, мій буркунчику.

Малюк великими очима заглянув в її очі, з недовірою кинувши.

— А я гадав ти тільки їх любиш, ти ж постійно з ними, і на руках носиш...

— Бо вони маленькі, Власію, і ходити ще не вміють. — Втрутилася Галина. — Ходімо краще до дідуся Олександра, він дещо має для тебе, а мама з татом хай сестричок погодують, бо ж нам зараз їхати на святкування.

— Що саме має дідусь? — Зацікавлено допитувався малюк.

— А це таємниця. Ходімо.

Злата посміхнулася, проводжаючи сина та тітку поглядом, вони йшли на вулицю запасним виходом. Знала, мабуть, Сан Санич знову купив Власію ще одну модельну машину. Малий їх колекціонував. Повернувшись подалася до Нестора у вітальню. Посміхнулася, чоловік вклав доньок поруч, і обома руками тримав їм пляшечки, а вони трималися за руки. «Це так мило!». Підійшовши Злата присіла біля чоловіка, забравши одну пляшечку.

— Нестора, ти балуєш їх, вони вже самі повинні тримати пляшечки.

Нестор вільною рукою пригорнув Злату до себе, й поцілувавши за вушком прошепотів.

— Мені подобається їх балувати. Навіть не віриться, що цим крихіткам вже рік. Я шалено, щасливий, що ви всі у мене є.

Злата посміхнулася, притулившись до чоловіка, на емоціях заговорила.

— Так дивно. Навіть повірити важко, що одна випадкова зустріч, може так кардинально змінити життя.

— І навіть не одне. — Вдоволено запевнив Нестор, зарившись у м’які локони дружини, а тоді нагадав. — Нам потрібно одягатися.

— Зараз спустяться няні й підемо. — Прошепотів Нестор. — Буде не гарно запізнюватися, а, то дідусь Андрій та бабуся Агнія організовують свято, тож ми просто зобов’язані приїхати вчасно.

— Приїдемо. — Впевнено пообіцяла Злата.

— Справді? — У голосі чоловіка звучали звабливі нотки.

Злата посміхнулася, з інтригою кинувши.

— А якщо запізнимося, то це тільки через тебе.

— Через мене, точно не спізнимось. — Запевнив чоловік.

Няньки саме спустилися, коли близнята доїли суміш. Жінки забрали дітей, і Злата забравши пляшечки подалася на кухню, аби помити їх. Впоралася швидко, й повернулася аби піти, та була вражена, адже Нестор стояв неподалік спершись об кухонну тумбу відверто розглядав її. Відчула як серце у грудях підстрибнуло. Він так тихо увійшов, вона навіть не чула коли. Відхилившись чоловік подався до неї.

З кожним його кроком, відчувала як серце вистрибує з грудей. Вже пройшло п’ять років, а вона все ж так само різко реагувала на його присутність. Він досі бентежив її. Здавалося, знала його до дрібниць, і водночас не знала взагалі. Він загадковий, впертий, владний, харизматичний. З ним так добре.

Кліпнула очима, і вже відповідала на наполегливий поцілунок, а тіло вже притискалося до нього, від чого відчувала політ метеликів у животі.

— Ходімо. — Обірвав поцілунок Нестор.