Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Коли вони майже дістаються Серця, то чують, як хтось про щось волає, але Закарі не може розібрати слів через якесь металеве клацання. Доріан тягне його назад і спирається рукою на стіну, блокуючи хлопцеві шлях уперед.

— Я хочу, щоб ти знав дещо, — каже він. Із Серця лунає черговий гуркіт, і Закарі озирається на джерело звуку, але Доріан тягнеться до його обличчя й розвертає до себе, плутаючись пальцями в хлопцевому волоссі. Так тихенько, що Закарі ледве чує його серед навколишнього галасу, чоловік каже: — Я хочу, щоб ти знав, що мої почуття до тебе справжні. І мені здається, що ти почуваєш до мене те саме. Я вже зазнав багато втрат і не хочу втратити ще й це.

— Що? — перепитує Закарі, не певен, що правильно його зрозумів, і бажаючи почути більше, пересвідчитися, що саме мав на увазі Доріан і про які почуття він хотів сказати.

Окрім того, йому було цікаво, чому чоловік обрав для цієї розмови найменш слушну мить. Але насправді ніякої розмови не відбувається, бо Доріан ще мить дивиться йому в очі, а потім відвертає погляд і йде геть.

Спантеличений Закарі залишається стояти, обіпершись на стіну. Підлога знову здригається, і чергова порція книжок гупає на підлогу.

— Що воно таке діється? — дивується хлопець уголос, але ніхто не відповідає, навіть голос у нього в голові мовчить.

Закарі поправляє торбу на плечі й рушає назирці за Доріаном.

Коли вони дістаються Серця, стає зрозуміло, що це клацає: механічний усесвіт зруйнувався, маятник розхитується абияк, плутаючись у великих металевих петлях — щось згори марно намагається рухати ними, тож вони підіймаються і падають з нерівномірними інтервалами, дістаючи підлоги й перетворюючи на порох уже й так потрісканий кахель. Золоті стрілки неушкоджені, але одна тепер указує на потріскану підлогу внизу, а друга тицяє, ніби звинувачує, у купу каміння на тому місці, де колись були двері ліфта.

Крики, що линуть з кабінету Хранителя, гучнішають. Доріан вдивляється в поламаний годинниковий механізм, і Закарі розуміє, що чоловік ніколи не бачив, яким Серце було раніше; від цієї думки все, що відбувається в них на очах, здається страшенно несправедливим, і хлопець засмучується і на мить — на коротку мить — жалкує, що вони опинилися тут.

Нарешті з-поміж голосів Закарі розрізняє голос Хранителя.

— Я нічого не дозволяв, — каже, ні, кричить він комусь, кого Закарі не бачить. — Я розумію…

— Ви не розумієте, — уриває його якийсь голос, і хлопець упізнає його, ймовірніше, через те, як завмирає Доріан, а не тому, що справді пам’ятає, як розмовляє Аллеґра. — А я розумію, тому що вже бачила, до чого це призведе, і не дозволю цьому трапитись, — каже жінка й з’являється на порозі у своїй шубі. Коли вона помічає Закарі з Доріаном, її червона помада кривиться в гримасі. Хранитель крокує за нею у вкритій пилом мантії.

— Бачу, ви досі живий, містере Роулінз, — зауважує Аллеґра спокійно й буденно, наче це не вона щойно верещала, ніби вони не стоять посеред купи металу, що з гуркотом падав, і розтерзаних книжок без палітурок. — Я знаю декого, хто зрадіє цій новині.

— Що? — дивується Закарі, хоча насправді хотів запитати «Хто?», але його голос зникає в гуркоті, який лунає позаду, й Аллеґра нічого не відповідає. Якусь мить її погляд метушиться між ним і Доріаном; одне її синє око яскравіше, ніж хлопцеві запам’яталося, і йому здається, що на нього дивляться і вперше бачать по-справжньому, але за мить це враження зникає.

— Ти навіть не знаєш, — каже жінка, і Закарі не розуміє, звертається вона до нього чи до Доріана. — Ти й гадки не маєш, чому опинився тут. — А може, вона звертається до обох одночасно, думає Закарі, коли Аллеґра знову дивиться безпосередньо на Доріана. — У нас із тобою залишилися незавершені справи.

— Я не маю про що з тобою говорити, — озивається Доріан. Усесвіт підкреслює його слова металевим гупанням по кахлю.

— З чого ти взяв, що я хочу поговорити? — дивується Аллеґра. Вона підходить до Доріана, і лише тоді, коли вони мало не торкаються одне до одного, Закарі помічає в її руці пістолет, частково прикритий манжетою шуби.

Хранитель реагує раніше, ніж хлопець устигає осягнути, що відбувається. Він хапає жінку за зап’ястя, заламує їй руку й висмикує револьвер з долоні, але запізно: вона вже натиснула на гачок. Куля летить угору, та не туди, де була її ціль — Доріанове серце.

Вона відбивається рикошетом від однієї із золотих стрілок, що висять над ними, закручується, повертає назад і влучає в коліщатка.

Зупиняється куля в кахлі на стіні, що в самісінькому центрі муралу, який колись зображував камеру у в’язниці з дівчиною з одного боку ґрат і піратом з другого, але тепер потріскався та вицвів, тож шкоду від маленького шматочка металу неможливо відрізнити від тієї, яку завдав час.

Механізм угорі розкручується, планети знову влучають у підлогу, і цього разу кахель піддається їх тиску — у камені під плиточкою виникає тріщина, що веде не до чергової заповненої книжками зали, як сподівався Закарі, а до печери, до зяючої порожнини в скелі, що тягнеться далеко внизу, значно далі, де панують тінь і темрява.

«Ти забув, що ми під землею, — нагадує голос у голові. — Ти забув, що це означає», — веде далі він, і Закарі більше не певен, чи цей голос узагалі лунає в його голові.

Маятник відривається від покрученого металу та стрімко летить униз. Закарі чекає на звук, з яким він удариться внизу, пригадавши Мірабель і її пляшку шампанського, але нічого не чує.

Тріщина зі щілини швидко перетворюється на розколину, а тоді на ущелину, тягнучи за собою кахель, планети, поламані люстри й книжки та хвилею наближаючись туди, де стоять люди. Хлопець задкує на крок до дверей кабінету. Хранитель кладе долоню йому на руку, щоб утриматися на ногах, і здається, наче далі все відбувається дуже повільно, хоча насправді знадобилася лише мить.

Аллеґра послизнулася, підлога кришиться під її підборами, край прірви торкається жінчиних ніг, і вона тягнеться до чогось, до чого завгодно, аби вхопитися, а тоді падає.

Її пальці хапаються за опівнічно-синю вовну Доріанового пальта