Читати книгу - "Книга Балтиморів"

— Звісно, ризик є…

— Ні, ні, — урвала його бабуня. — Нам потрібні реальні гроші, ми з батьком не можемо ризикувати, а то ще все втратимо. На кону стоїть наша старість.

— Але мій друг каже, що це капіталовкладення століття, — наполягав Сол.

— Ні, — відтяв дідусь.

— А ти? — запитав дядечко Сол мого батька.

— Я теж волію отримати готівку. Не дуже вірю я в біржові чари, це завеликий ризик. Та й треба придбати той дім у Монклері…

Дідусь побачив розчарування в очах дядечка Сола.

— Послухай, Соле, — сказав він, — якщо ти справді віриш у ці історії про біржу, то ніхто не заважає тобі попросити свою частку акціями.

Дядечко Сол так і вчинив. За рік по тому «Гаєндрас» здійняла на біржі сенсацію. Як сказала моя матінка, за однісінький день вартість акцій виросла в п’ятнадцять разів. За кілька годин 666 666,66 доларів дядечка Сола стали дорівнювати 9 999 999,99 доларів. Дядечко Сол збільшив свою частку до десяти мільйонів доларів, продавши за кілька місяців по тому свої акції. Того року він придбав дім в Оук-Парку.

Відвідавши той розкішний дім свого брата, мій батько упевнився в тому, що біржа приносить зиск. На початку 1988 року, дізнавшись про заяву Домініка Пернеля, президента «Гаєндрасу», який вихваляв у тій заяві пречудовий стан фірми і закликав співробітників купувати акції, він остаточно в тому переконався. Зібрав усе, що лишилося від його частки від продажу нашої фірми, й умовив дідуся зробити те саме.

— Ми теж повинні придбати акції «Гаєндрасу»! — наполягав він у телефонній розмові.

— Ти так гадаєш?

— Тату, поглянь, чого доскочив Сол: у нього мільйони! Мільйони доларів!

— Треба було послухати твого брата, коли продавали підприємство.

— Тату, й зараз не пізно!

Мій батько зібрав сімсот тисяч доларів, усе, що було в нього і дідуся. Всі їхні військові трофеї. Потім обернув ті гроші в акції «Гаєндрасу», що повинні були, згідно з його розрахунками, і їх зробити мільйонерами. За тиждень по тому йому зателефонував стурбований дядечко Сол.

— Я щойно розмовляв із татом. Це правда, що ти інвестував його гроші?

— Ох, заспокойся, Соле! Я щойно вклав гроші, як і ти колись був зробив. За себе й за батька. У чому проблема?

— Чиї акції ти купив?

— Звісно ж, компанії «Гаєндрас».

— Що? Скільки?

— Тебе це не стосується.

— Скільки? Я повинен знати скільки!

— На сімсот тисяч доларів.

— Що? Ти що, з глузду з'їхав? Це майже все, що у вас є!

— То й що?

— Як це що? Це великий ризик!

— Ти ж сам радив нам, Соле, коли ми продавали фірму, взяти акції на всі гроші. Ми зробили це тепер. Не бачу різниці.

— Тоді була інша ситуація. Якщо справа обернеться кепсько, тато втратить усі свої заощадження на старість! За що він житиме?

— Не турбуйся, Соле. Я хочу бодай раз учинити по-моєму.

Наступного дня після тієї розмови, на превеликий подив мого батька, дядечко Сол з’явився до його кабінету в штаб-квартирі «Гаєндрасу».

— Що ти тут робиш, Соле?

— Мені треба поговорити з тобою.

— А чому не по телефону?

— Я не можу сказати тобі цього телефоном, надто ризиковано.

— Про що сказати?

— Ходімо прогуляємося.

Вони вийшли в парк, що прилягав до будинку, й лишилися самі.

— У компанії кепські справи, — сказав дядечко Сол моєму батькові.

— Чому ти кажеш таке? Я знайомий з економічним становищем «Гаєндрасу», й воно дуже добре, уяви собі. Голова компанії Домінік Пернель зробив заяву, в якій радив нам купувати акції. Та й курс їхній виріс.

— Авжеж, виріс, усі ж бо службовці компанії почали їх купувати.

— На що ти натякаєш, Соле?

— Продавай акції.

— Що? Та нізащо.

— Слухай мене уважно: я знаю, що кажу. Справи «Гаєндрасу» вкрай погані, показники геть нікудишні. Пернель не повинен був казати вам такого. Ти повинен негайно позбутися тих акцій.

— Що ти оце верзеш, Соле? Я жодному слову не вірю.

— Гадаєш, я примчав би з Балтимора, якби справа не була така серйозна?

— Тебе дратує, що ти продав свої акції й тепер не можеш знову їх купити, так? Хочеш, щоб я теж продав?

— Ні, я хочу, щоб ти продав їх і позбувся.

— Даси ти мені бодай раз дихнути, Соле, чи ні? Ти врятував татову фірму, забезпечив його старість, надав роботу всім нашим працівникам: він обожнює тебе, вважає тебе чудовим сином! Та ти завжди був татовим улюбленцем. Та ще й узяв джекпот на додачу.

— Таж я вам казав про ті акції!

— Тобі не досить адвокатської кар’єри, великого будинку, автомобілів? Ти хочеш більше? Президент компанії особисто сказав нам купувати акції, всі їх купили! Всі службовці компанії! То в чому твоя проблема? У тому, що я теж зароблю грошенят?

— Чому ти не хочеш мене послухати?

— Ти завжди намагаєшся принизити мене. Надто ж перед татом. Коли ми були хлопчаками, то під час розмов на лавці він тільки про тебе й балакав! Сол такий, Сол хороший!

— Ти верзеш дурню.

— Він лише тоді почав зважати на мене, як ти пішов. Але навіть тоді, коли ви посварилися, він не раз натякав мені, що фірма була б у кращому стані, якби нею керував ти, адвокат..

— Натане, отямся. Я приїхав сюди, аби сказати, що «Гаєндрас» у кепській ситуації, показники його катастрофічні, тож як про це дізнаються, акції стрімко впадуть.

На мить мій батько остовпів.

— А ти звідки це знаєш? — запитав він.

— Та знаю вже. Прошу тебе, повір мені. Ці відомості з надійного джерела. Більше я не можу тобі сказати. Продавай усе і нікому не кажи. Нікому, чуєш? Я вчиняю серйозний злочин, кажучи тобі про це, і як хтось дізнається, що я тебе попередив, матиму великі неприємності, та й ти з батьком теж. Такий обсяг нелегко буде продати відразу, не викликавши підозр. Продавай потроху. І поспішай!

Мій батько не хотів слухати розумних аргументів. Гадаю, його засліпило те життя, яке брат провадив у Балтиморі, життя, якого він хотів і собі доскочити. Я знав, що дядечко Сол зробив усе, що міг, навіть їздив до Флориди, аби відвідати батька і попросити його, щоб той умовив сина продати акції.

Дідусь зателефонував моєму батькові.

— Натане, щойно в мене був твій брат. Він сказав, що потрібно негайно продати наші акції. Може, слід було б його послухати…

— Ні, тату, повір у мене бодай раз, прошу тебе!

— Він сказав, що знайде для наших грошенят краще застосування, вкладе їх деінде, щоб вони приносили зиск. Мушу зізнатися, я трохи занепокоєний…

— Нехай він не пхає