Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Рузвельт особисто був автором нової американської поступки. Уранці 10 лютого він зустрівся зі своїм державним секретарем, щоб розглянути, що залишалося на порядку денному. «Президент багато думав про Польщу, і я знову перейшов до позиції американської сторони щодо польського уряду. Ми прагнули досягти згоди з двома іншими урядами цього дня», — писав Стеттініус у своїх мемуарах. «Ми не хотіли втратити вирішення польського питання через уперту відданість останньому реченню нашої пропозиції», — додав він, посилаючись на положення, яке надавало послам союзників право спостерігати за виборами. «Якщо таке формулювання в угоді дратує росіян, — сказав Рузвельт своєму державному секретареві, — нам варто його відкинути, але вони мають зрозуміти нашу тверду рішучість, що посли спостерігатимуть і звітуватимуть про вибори в будь-якому разі».

Стеттініус дотримався вказівок президента буквально. На засіданні міністрів закордонних справ він подав нову американську позицію, заявивши, що президент віддав би перевагу залишити польське рішення незмінним, але «прагнув домовитися» та «готовий зробити цю поступку». Молотов почав вимагати більшого. Він запропонував поправку, відповідно до якої західні уряди мали б установити дипломатичні відносини з польським урядом, як це вже зробив СРСР. Це означало б тотожність люблінського уряду та майбутнього польського уряду. Цього разу Стеттініус та Іден об’єднали зусилля. Вони заявили, що, якщо він з’явиться, в Польщі має бути новий уряд, який визнають усі три союзники[373].

Коли Іден повідомив його про результат суперечки, Черчилль зміркував, що тепер йому необхідно діяти рішуче. У телеграмі до Етлі, написаній одразу пополудні, він зазначив, що вирішення польського питання залежало від майбутніх польських виборів та отримання надійної інформації про те, що відбувалося в Польщі. Це залишалося єдиним нерозв’язаним питанням, і навколо цього «сьогодні точитиметься боротьба». Підписавши телеграму, Черчилль проігнорував свою попередню згоду на зустріч із президентом і попрямував на Кореїзьку віллу. Сталін, а не Рузвельт, мав ключ до вирішення польської проблеми[374].

Прибувши в супроводі Ідена, прем’єр-міністр перебував у бойовому настрої. Він повідомив Сталіну, як показує радянський протокол, що приїхав із приводу «вельми неприємної справи». Він хотів поговорити про останній абзац формулювання у польському питанні, але щойно почув від Ідена, що радянці вже висувають додаткові вимоги. Молотов, присутній на засіданні, одразу ж видав найсвіжішу версію власної поправки щодо визнання польського уряду. Вона вже не прирівнювала майбутній польський уряд до наявного люблінського, і Черчилль трохи заспокоївся. Він схвалив нове формулювання, тож безпосереднє напруження спало.

Тепер Черчилль міг перейти до обговорення ролі західних послів у спостереженні за виборами — головного питання, що привело його до Кореїза. Як завжди, він скаржився на відсутність незалежної інформації з Польщі, підкріплюючи цим свою аргументацію про необхідність звітів послів. Сталін скористався можливістю спровокувати британців на встановлення дипломатичних відносин із люблінським урядом. «Де Ґолль має власного представника в Любліні, — зауважив він. — Можливо, британський уряд повинен направити такого ж представника в Польщу». Черчилль сказав, що це стане можливим, лише коли сформується новий уряд.

Діалог прямував до глухого кута, тож Іден вирішив перейти до конкретики. Він сказав Сталіну, що вони з Черчиллем хотіли «включити до угоди умову, що в Польщі перебуватимуть представники союзників, які звітуватимуть своїм урядам про виконання угоди». «Це само собою, — відповідав Сталін. — Британський уряд матиме посланця та посадових осіб у Польщі». Іден пішов трохи далі: «Чи зможе посол мати свободу пересування?» «Командування Червоної армії не перешкоджатиме пересуванню посла, — запевнив Сталін свого гостя. — Що стосується польського уряду, то з ним треба буде провести переговори». Це була лазівка, задумана надати Сталіну свободу дій у майбутньому.

На цьому етапі Іден запропонував нове вирішення. Після утворення польського уряду союзні держави мали «обмінятися послами, звіти яких інформуватимуть відповідні уряди про ситуацію в Польщі». Він уже не згадував послів, які звітували б про вибори. Сталін був задоволений. Він погодився на нове формулювання і, згідно з радянським протоколом зустрічі, Черчилль та Іден подякували за це. Фраза про послів, які повідомляють про події в Польщі, з’явиться в остаточній версії документа, але без згадки про вибори. Це було найкраще, чого Черчилль міг досягти за таких обставин[375].

І Черчилль, і Сталін запізнилися на пленарне засідання. Зайшовши до величної бальної зали Лівадійського палацу, Черчилль вибачився перед президентом, а потім зазначив: «Я вважаю, що мені вдалося виправити ситуацію». Це було самозаспокоєння, якщо не самообман. Остаточний проект декларації союзників щодо Польщі, затверджений у другій половині дня, був актом капітуляції перед радянцями в усьому, крім форми. Його мова, відкрита для різних тлумачень, повністю відобразила тертя між радянськими та англо-американськими делегаціями в Ялті. На прохання Рузвельта посилання на прорадянський уряд як «Тимчасовий уряд Польщі» замінили посиланням на «Тимчасовий уряд, який зараз функціонує в Польщі». Щоб не дратувати Сталіна, усунули вислів «повністю представницький уряд»; додали посилання на антифашистські партії, хоч і в дещо переробленому вигляді («антинацистські партії»); а тезу про послів переглянули, зобов’язавши їх звітувати про ситуацію в Польщі взагалі, а не забезпечувати «вільні та відкриті вибори». Радянці погодились «реорганізувати» чинний уряд, включивши політиків із Польщі та з-за кордону, але кого, скільки і в якій ролі — залишалося вирішити Молотову, Гарріману та Керру в Москві[376].

Коли Іден зачитав нову резолюцію на пленарному засіданні, Черчилль не висловив жодних заперечень, але, щоб протистояти неминучим звинуваченням, нібито британський уряд полишив свого союзника, британці наполягали на включенні короткої заяви про те, що повне звільнення польських територій створило нову ситуацію в країні. Прем’єр-міністр не мав подальшого інтересу до обговорення ні польського уряду, ні виборів у Польщі. Проте залишалося розв’язати ще одне питання: західні кордони Польщі. Коли битву за уряд було вже фактично програно, Черчилль був як ніколи незацікавлений у просуванні нової Польщі надто далеко на захід. Утім, він хотів бачити якусь згадку про західний кордон у заключному документі конференції, адже це б допомогло йому представити вдома лінію Керзона як результат обміну територій, а не капітуляції перед Сталіним.

Рузвельт волів, щоб остаточне рішення відклали до проведення консультацій із новим польським урядом. Він також хотів, щоб заяву про західний кордон підготував Черчилль. «Велика трійка» погодилася з тим, що Польща отримає території на північ та захід від своїх колишніх кордонів, але ці нові кордони будуть затверджені пізніше, після консультації з новим польським урядом. Коли Молотов запропонував додати пропозицію про повернення Польщі її «стародавніх кордонів у Східній Пруссії й на Одрі», президент поцікавився, як давно Польща мала ці кордони. Коли Молотов відповів: «Дуже давно», — Рузвельт пожартував, що Велика Британія могла б попросити про повернення Сполучених Штатів на тих самих підставах. Сталін зазначив, що цьому перешкоджає океан, тож питання було знято.

Загалом американці діяли досить обережно, щоб уникнути відповідальності за окреслення нових кордонів. Рузвельт проігнорував пораду Гаррі Гопкінса не брати чіткого зобов’язання щодо лінії Керзона, але змінив заяву про кордони, щоб подати її як погляд трьох політичних лідерів, на відміну від зобов’язань урядів. Це був розумний підхід. Польські дипломати,