Читати книгу - "Матінка Макрина"

але ж вони всі як мої діти, а хто не любить дітей, той і різок їм жаліє, бо різка ґанджі з дітей вибиває. Якби я їй часом не втовкмачувала так, як би це про мене як про матінку цілого монастиря свідчило, які б страшні кари мене за це після смерті чекали? Якби ти, матінко, різкою дітей сікла, то визволила б душу свою з пекла, але ти, матінко, різки для діточок жалієш, у пеклі для себе смолу готуєш! Цей львівський панотчик-пройдисвіт крадькома приніс їй папір і чорнило, а потім отримав цілу доповідну записку, мовляв, це не монастир, а каторга, ігуменя катує сестер, як найгірші москалі. І ще гірше: з другим своїм супутником-змартвихвстанцем він поніс цього листа до Ватикану, аж до самого Папи. Отак мене сестрички ославили — і де їхня готовність до страждання, де безмежна довіра до мудрості матінки-настоятельки, їхньої дорогої ігумені, котра якщо й б’є, то тільки тому, що любить, що від зла їх хоче спасти, від сатани врятувати? Де смиренне прийняття ударів, де розуміння, що гнів може випливати з найдобрішого серця, що може бути спасінням для ледачої, безбожної, неслухняної душі, яка завдяки йому вчасно навернеться та стане на бік добра й послуху? Ох, не мали ці послушниці смирення в собі, не мали, а знай наввипередки до сповідника бігли зі скаргами на «жорстокості», яких я начебто їм завдавала, а сповідник, своєю чергою, до кардинала, який гнівався ще більше. Ах, що всі вони знали про жорстокості, яке поняття черниці, сповідник і кардинал мали про тортури, про топлення в цебрі, про підняття із землі вибитого зуба? Врешті-решт, мені сказали: Де сидиш, там і сидітимеш, де патерицю держиш, там її до смерті й держатимеш, але від настоятельства тебе усунуто. Вони залишили мене там лише як табличку з іменем славного купця над входом до крамниці, у якій уже торгує хтось інший.

Ех, правду кажучи, змартвихвстанці ще за життя мене поховали, землі лопатами насипали на обличчя, на вельон, кривий хрест над головою увіткнули й навіть на могилку не приходять. Жодних порад у мене не просять, ні про що не запитують, жодної газети з моїм портретом не пришлють, не принесуть, зрештою, і газети про мене не пишуть, жоден задрипаний журналіст до моєї келії не причалапає. Один лише панотчик ще мене зрідка провідував, кілька років тому навіть відправляв у нашому костелику реколекції[119], навіть тоді був холоднішим, ніж колись, — і не від старості цей холод, бо ж і я стара, а від зневаги якоїсь, навіть невимовної. Усі вони без мене обходились і чудово обходяться, їм уже не потрібні ні мої історії, ні пророцтва, ні навіть чудеса; зрештою, відколи закінчилася віра в мою історію, — а навіть якщо мені ніхто цього в очі не скаже, я відчуваю це, як ниття в ногах перед дощем, — відтоді й чудес бракує, вони вичерпалися, як висохла криниця. Спочатку змартвихвстанці вислали до Польщі Юлію Бартошевич, яка на старості літ займається вихованням пань, до чого, можливо, має краще покликання, ніж до чернечої ряси; вона ще намагалася вступити до львівських сакрекерок, але їй відмовили через старість — і добре, бо що ж це за наречена для Нареченого, обличчя, мабуть, як зморщена сливка, тіло обвисле, подих прокислий. Потім мене в Римі закопали, дозволили італійцям віддати під владу чужих жінок, мені, як на глум, залишивши тільки цю патерицю, якою я не пасу своїх сестричок і в кращому разі можу нею мишу вбити або цвях втовкти в стіну. А самі вони в захваті виспівують, цвірінькають, що в жодних родинах так не любляться, як вони любляться в цьому своєму згромадженні. Один другому вибачив, Семененко — панотчику, а панотчик — Семененкові, один другого попід коліна піднімає, розвіялися вітром старі чвари, всі солоденькі, як цукрові півники. Неможливо висповідатися комусь із них у всій гіркоті, а тому я сповідаюся цим сторінкам, які жодного відпущення гріхів не дадуть. Але й проповідей не промовлятимуть.

Розділ XX

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, я писатиму правду, тільки правду й нічого, крім правди, тож поможіть мені, Боже Небесних Сил і всі святі Твої, амінь.

А якщо ж, урешті-решт, правду, то й від самого початку. Я, Ютка, народилася так, як із зіпсутого м’яса, гидотної падлини народжується лялечка, пробуджена тремтливим сонячним промінням: у смороді, а поруч із однією лялечкою одразу ж зграйка інших, вони товчуться, одна на другу залазить, об боки інших треться, — так і в нашій хатинці в присілку під Любечем було. Ні хата, ні нора, що вічно смерділа старим горохвинням, батько з бородою біблійного старця, що безперестанку наповнював життям мою матір, а отже, і весь світ, як Господь наказав Адамові та Єві, але що це за життя було? Нетривале, абияке, злиденне: це життя вмирало в колисці, а як не в колисці, то поки головою до столу доросло, якщо ж дотягувало до зрілості, то тільки для того, аби друге життя пізнати, у такій самій біді народжене, і нове життя плодити — так само бліде, худе та брудне, як і воно. Усе зігнуте, у вибляклих чорних халатах, у штопаних платтячках, з руками від роботи на морозі червоними наче раки. А ще це повторення, що над вухом безперестанку чулося: Доньку заміж видати — це як пожежа в домі, а п’ятьох дочок — як п’ять пожеж, а тому я знала, що батьки хутко пошлють на якусь роботу, аби лише я вдома зайвим ротом не була, тим більше що мама стара, а з наступним животом ходила; коцюбою в печі ворушила, потім випростовувалася поволі, показуючи велику округлість, і що більшою була та округлість, що більшою в ній була наступна лялечка, то сильніше я відчувала, що повинна звільнити їй місце, усунувшись тихцем.

Нізвідки нема для тебе порятунку, крихітко, закинута під Любеч, — думала я, — роздзьобають тебе роки та хвороби, тільки лушпайка по тобі зостанеться сухотна. Та й та ненадовго. Але ж не знала я, що в нас по костелах заснували Товариство порятунку євреїв і що мене теж порятують, витягнувши всемогутньою рукою з пекельної безодні! Тоді одного ранку, в базарний день, посеред метушні, між торговцями кіньми й продавцями стрічок на розніс, як кущ у пустелі, розквітла переді мною та рум’яна черниця, під підборіддя мене взяла й мовила: Скажи мені, жидівочко, а чи знаєш ти вже щось про