Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

Переривши купу стародруків, він урешті знайшов ключ. Розміри зображення на стіні храму в підземеллі рідної кедрівської церкви – 1,33×0,80×0,80 см. Так, це точні розміри Ковчега Заповіту, як стверджує першоджерело – Біблія!

Далі – знаки з утраченими буквами. Тут виявилося складніше: у домашній бібліотеці не було жодного видання з нумерології чи символіки. Святе Письмо теж нічого й ніде не вказувало про такі знаки. Інтуїція могла підказувати смисл, але він мусив бути буквальним. Адже це не текст, а зображення. Неповне, отож його належало вивершити саме в такому вигляді, у якому воно існувало, і не інакше. Цей своєрідний християнський ієрогліф не міг мати довільного трактування.

Врешті, розпочинати треба було з головної мудрості, викладеної у переказах церковного підземелля. Власне, у цих трьох словах – Істина у її найвищому сенсі! Сенс життя людини! Вона була виписана на знаменах ордену тамплієрів. Воїнів світла, озброєних мечем і цією пізнаною істиною: «Думай про кінець! Temporа de f nalе!».

Як просто і доступно кожному звучить словесний код смислу життя людини на землі. Найточніше повчання людині – для чого і як жити тут.

Усі вони, люди, поділяються на дві пастви – Божу й сатанинську. Богоподібні і людиноподібні створіння, кардинально відмінні за внутрішнім укладом, але тотожні за фізіологічною конструкцією. Ті, що думають про кінець, і ті, що не думають – плювати вони хотіли на кінець, а також на те, що буде після нього.

Перша паства – богоподібна – вірить не в одність, а в множинність життя, а тому не ризикує прийти на межу своїх життів такою, щоби позбутися змоги жити заново.

Що значить – вірити в Бога? Це, власне, в перекладі меркантильною мовою тілесної людини – вірити в реальність життя після смерті. Вірити, що смерть – не так кінець, як початок. Тому в світлі цієї віри вони кардинально інакше живуть саме цим життям, що триває. Живуть так, щоб заслужити право на життя наступне. А це право їм дає єдиний розпорядник – їхній Ангел Хранитель під широко відомим ім’ям – Совість. Голос Бога в їхніх душах. Хоча ці істоти практично не заперечують людської тілесності. Але тіло у їхньому сенсі – лише тимчасовий і не визначальний засіб прояву людини на Землі.

Друга паства – лише людиноподібні істоти, які у множинність життя не вірять. Сенс – узяти все, увесь сніп насолод тілесних тільки в цьому єдиному житті, бо інших не буває. Вони обкладають себе матеріальними статками та фінансовими ресурсами, щоб максимально вичавити із земної реальності банальне гедоністичне задоволення. І від такої їхньої віри – їхня лінія поведінки. Вони живуть без совісті. Не мають у ній потреби. Нащо стримуватись, пригальмовувати тут, коли поза одним-єдиним життям нічого не буде? Кінець – це смерть. Кайфуй, поки не врізав дуба, коли ти – вже не ти, а мертва туша. Вона, ця туша, коли ще дриґала ногами, мала єдине призначення – перетворювати інгредієнти рослинного і тваринного походження в екскременти. Гівнопереробний комбінат – от що таке людина. Цей унікальний хіміко-біологічний комбінат, сконструйований Творцем лише для забезпечення фізичного існування, на якому вибудовується духовний світ Людини, кожна з яких за своїм призначенням може стати Галактикою Духа.

Але вивільнені власноруч від задатків і зачатків цього Духа, двоногі самки й самці здатні лише випорожнювати власний кишківник. Їм більшого, ніж виробництво гівна, не треба. Цього їм досить. І кишка є тим єдиним отвором їхньої сутності, з якої перманентно й регулярно показується все той же кінцевий результат їхнього земного призначення.

Їхня істина – це і є наочний результат, на око та на нюх – робота їхньої прямої кишки. Відчуття остаточної повноти особистого життя й цілковитої реалізації смислу власного життя їм дає цілковите наповнення унітаза. Якщо їхній персональний унітаз – часто, як в олігархів, золотий – працює з повним навантаженням, значить – «жизнь удалась»!

І найжахливіше, і найнедосконаліше в земному людському устрою – ці два стада пасуться на Землі не окремо, а разом. Впереміш. Не як два, а як одне стадо. Моноліт. Що від того? Правильно, тріщить моноліт. Нуртує. Від того – вічні війни. Між богоподібними людьми й людиноподібними тваринами. Не один, а два види зовні тотожніх істот населяють Землю. Це цілковита неправда, що людство —один вид. Щонайменше два. І зжитися вони не можуть. Ті, що з Богом, і ті, що проти Бога. Ті, що з совістю, і ті, що без неї. Не воювати вони не можуть.

А хто перемагає? Якби перемогли людиноподібні, вони і дотепер не вийшли б з печери. Перемагають богоподібні, які вивели з печери і ведуть до життя вічного. Їх менше. Вони завжди й всюди в усіх парламентах і на всіх виборах, референдумах, плебісцитах, на усіх війнах і революціях – меншість. Часом їх зовсім мало. Лічені одиниці. Але вони перемагають.

Бувають моменти, продовжені на десятиліття й сто ліття, коли вони програють. Бувають апофеози зла, коли вони здаються назавжди переможними. Коли навіть уява не може породити силу, здатну здолати людиноподібних. Але доки є бодай одна душа, запліднена сумлінням, яка думає про кінець, – доти кінця людям на Землі не буде, доти тріумфу людиноподібних не буде. Допоки є бодай одна людина на планеті, що думає про свій особистий і власний кінець тут, на Землі, доти тут, на Землі, існуванню людини кінця не буде. І на своїх знаменах цей смисл життя людського сформулювали тамплієри.

Дружина Феофанова зустріла сестру з Москви прямо на вокзалі з белградського поїзда. Залізниче сполучення з європейськими столицями йде виключно через цей райцентр, тому численні родичі з Росії часто навідувалися сюди.

Ліза була відомим у Москві нейрохірургом, тому молодша сестра впросила її по телефону приїхати сюди. Афанасій, повернувшись до життя, потребує серйозної допомоги кваліфікованої столичної медицини, якій, очевидно, не рівня тутешня медицина, районна. Дивно було також те, що відомчі лікарі Комітету держбезпеки, як це звичайно робиться, навіть не приїхали якщо не з Києва, то зі Львова оглянути хворого.

У містечку вони зайняли, як тут кажуть, плебанію – попівський дім. Уніатського отця, який відмовився перейти в московську віру, як і тисячі інших, вивезли до Сибіру. Тому його помешкання акурат прийшлося до вподоби районному начальнику КГБ. Правда, Афанасій часом бурчав у