Читати книгу - "Мати все"

— Няню! Котра година?

За мить згадала вчорашню розмову, злетіла з ліжка, заспішила до вітальні. І вже сердита заздалегідь. Невже нянька посміла її ослухатися?! Невже й досі тут? У вітальні на столі лежав конверт із грошима. І… жодної ікони на стінах. Навіть у кухні після Матінки Божої — тільки світла, невигоріла пляма. Пішла Ангеліна. Навіть не попрощалася. І Бога забрала. Отака історія.

Наступного дня до Ліди завітав адвокат Поспєлов. Шкіряний портфель від паперів — як шлунок після Великодня.

— Лідочко, маю ознайомити вас із останньою волею вашої покійної матінки, — повідомив скорботно.

Ліда перелякалася. Так он де підступ! І весь режим коту під хвіст. І не треба було Ангеліну гнати. Зараз цей сивочолий чоловік розгорне папери, і вона почує щось жахливе і викривальне…

— «Цей заповіт, складений мною особисто, перекреслює всі мої попередні дії стосовно будь-якого майна мого і мого чоловіка Вербицького Петра Григоровича, і є моєю останньою, остаточною волею…» — читав Поспєлов.

Ліда відчула, як пересохло горло. «Перекреслює, перекреслює…» — билося в голові. Зараз адвокат прочитає: «враховуючи той драматичний факт, що Вербицька Лідія Петрівна не є моєю біологічною донькою, я позбавляю її всіх прав…» Невже? Невже?! Хитра мама. Ставила підписи під документами і знала — то маячня.

— Лідочко. Ви мене чуєте? — запитав Поспєлов.

— Що?

— За заповітом Іветти Андріївни ви маєте дати згоду на відкриття рахунків для цих дітей, — спокійно повторив Поспєлов.

— Дітей? Яких дітей? — геть розгубилася Ліда.

— Ваша матінка побажала, щоб половину відсотків із її депозитних рахунків було перераховано на рахунки неповнолітніх Миколи, Андрія, Едуарда та Ярослави… Прізвища… Ну, в них у всіх різні прізвища, але по матері це рідні брати і сестра Раї, дружини вашого брата Платона. Ви даєте згоду?

— У Раї… є брати і сестра? А… де вони?

— У дуже пристойному місці. Іветта Андріївна потурбувалася. Дитячий будинок сімейного типу. Я сам їх туди відвозив… Дітям пощастило.

— У мами… були депозитні рахунки?

— Так, — кивнув Поспєлов. — Якщо ви даєте згоду, то маєте негайно поставити підпис під цим документом.

Ліді здалося, що її обліпила юрба з сиротинця, хапала за руки, намагалася вирвати цукерку, а Ліда безпорадно відбивалася і кричала: «То мені мама передала!»

— Лідо…

Сироти порозбігалися. Іветта глянула.

— Добре, — прошепотіла Ліда. — Де ставити підпис?

Це було випробування. Хитра мама ніяк не хотіла просто довіритися своїй Лідочці, бо тільки за наявності Лідиного підпису під згодою годувати братів і сестру хутірської, вона віддавала їй майже все, що Ліда віднедавна і так вважала своїм. Квартиру на Подолі, права власності на таткову наукову спадщину, гроші, акції — за умови…

— Якщо ви підтвердите, що не маєте жодних претензій до спадку, який ваша матінка заповіла вашому брату Платону, — повідомив Поспєлов.

— Претензій? — захвилювалася, аж почервоніла. — Може, ви не знаєте, Федоре Олександровичу, але мій брат… Він хворий і самостійно не може…

— Усі права опіки і право розпоряджатися Платоновою частиною спадку за заповітом передаються дружині Платона… У разі її чи його смерті — їхній дитині чи дітям… У вас є претензії, Лідочко?

— І… багато мама їм…

— Немало.

— Чи не могли б ви бути конкретнішим?

— Перепрошую, але ця частина заповіту стосується осіб, тут відсутніх. Я не маю права розголошувати волю покійної.

— Вона моя мама!

— Перепрошую, — спокійно повторив Поспєлов, підсунув Ліді документ. — Якщо ви підтверджуєте, що не маєте і не матимете претензій до вашого брата, то… Поставте підпис і користуйтеся тим, що мати залишила вам…

Ліда поставила підпис, згорда глянула на адвоката:

— Це все?

— Все, — кивнув безбарвно. Додав: — Хіба що підкажете, де можна знайти вашого брата?

— Це питання мучить мене відтоді, як у березні Платон утік із дому і тим розбив мамине серце. Мамина смерть на його совісті. А я… Я залишилася біля хворої мами сама… І доглядала її до останньої хвилини. Вона померла в мене на руках.

— Ви дуже шляхетна людина, Лідочко, — похитав головою Поспєлов.

— Я Вербицька, — сказала професорська донька.

Таке буває. Літо всіх гарячим потом обливає, спека траву з'їла, птахи калюжі шукають, а Ліда Вербицька до кісток промерзла. Повернулася ввечері з клініки, тинялася великою батьківською оселею — моя, моя! До няньчиної кімнатки зайшла…

— А тут… Тут у мене буде кабінет! А в маминій спальні… спатиму. Тоді в моїй колишній кімнаті я влаштую…

І що би його влаштувати? А ще Платонова кімната порожня стоїть. Є про що думати. Ліда раптом усвідомила, що у своїх планах геть не згадує Стаса. Засмутилася. Ну дурна. Скоро Стас повернеться. Не знайде Платона — упевнена! І повернеться до неї. Дякувати хутірській, Ліда тепер знає: хай чоловік за тобою біжить, хоча б і босий. А Ліда саме… зупинилася. Тож усе в них залагодиться. А тоді — і з кімнатами зрозуміло. У няньчиній — Лідин кабінет. У маминій спальні спатимуть вони зі Стасом. У Лідиній колишній кімнаті можна зробити Стасів кабінет, а в колишній Платоновій — невеличкий тренажерний зал чи ще одну гостьову кімнату. Вітальня і татків кабінет — недоторканні. Шикарно! А прислуга більше не житиме у квартирі Вербицьких. Хай приходить і йде, а не заглядає посеред ночі у спальні хазяїв.

Ліда зайшла до татового кабінету, відімкнула скляну шафку з інструментом, взяла гострий скальпель, розсміялася: тепер можна, а коли мама була жива, то шафку й відчиняти не дозволялося.

Повернулася до вітальні і, перш ніж сісти в широке Іветтине крісло-трон, прочинила двері братової кімнати. Сіла в крісло, поклала перед собою на стіл скальпель, подивилася у Платонову печеру. Крізь невелику шпарину видно тільки крісло, приставлене до вікна, із якого у дитинстві вони з Платоном любили дивитися на хмари.

— Здається… я не хочу жити, — процокотіла зубами чи то від холоду чи то від страху і врешті вирішила не стримувати дикого відчайдушного крику, який усі ці дні рвався з грудей. Застогнала, роззявила рота — повні груди повітря набирала, щоб уже не видихнути його, вирвати з криком.

Від дверей почулися кроки. Ліда завмерла, метушливо озирнулася.

— Стас?..

На порозі вітальні стояв Стас. Утомлений, засмаглий, наче з островів, зі звичайною тижневою щетиною став таким красивим, мужнім і романтичним, що Ліда знову захотіла жити. І враз зігрілася від самого його погляду.

«Стасе… Стасику єдиний. Господи. І кому там за ким бігти… Яка різниця? Повернувся». Повернувся до неї.

— Люблю тебе, — прошепотіла. — Я дуже люблю тебе, Стасе! Над усе!

Він усміхнувся — печалі в прах! — сказав:

— Я теж