Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

Люди у нашому селі поки що делікатність мають. На весілля, щоправда, пхаються без запрошення. Та коли у людини справжнє горе, то їй з порожніми балачками в душу не лізуть. Але з виду не випускають.

Запрошення наше Чижевський прийняв, певно, таки скучив за нормальною розмовою. Тож коли після вечері ми обережно поцікавилися, чи пам’ятає він історію зі старим Панченком, гість відповів одразу:

- А чого ж, пам’ятаю. Всіх пам’ятаю. Сильний вчитель був Панченко. Ми його в резерві на директора школи тримали. І син у нього вдався. Часом, як здибаю, то аж недобре стає: викапаний же тато, навіть ходить точнісінько так. Це ж йому вже скільки? Слухайте, це він зараз такий, як його тато був, коли його вбили. Чи навіть уже старший?… От життя летить! Наче вчора мене за всю цю історію і на бюро чистили і ледь із партії не вигнали, і в рядові вчителі заслали. Добре, що все це вже після Сталіна діялося. Бо при ньому і мені би строк дали. За злісну недбалість у роботі з кадрами - була така стаття. А так - витерли об мене ноги на бюро і поперли на низівку. Рядовим учителем.

- А за що?

- Як за що? За розвал виховної роботи в районній середній школі. А якщо чесно - то за те, що не переконав покійного, що ставити трійку в атестат синові героя революції небезпечно.

- Так ця ж версія, щодо помсти, до суду не дійшла.

- Пам’ятаю, пам’ятаю. Але ж той, котрий дитбудинківський… ну як же його? Вже й не згадаю… ну, котрий усе на себе взяв… теж по нашій освітянській лінії проходив. Дитбудинки тоді чиї були? Нашого міністерства. Хоча їх уже на той час Хрущов у школи-інтернати переробив, але знаєте, як питання ставилося? Хто винен? Наросвіта. “Виховали злочинця, розумієте!”

- Це вам після суду казали?

- Яке після суду! Ледь той бідолаха з повинною прийшов, ще чорнило на його начебто щиросердному зізнанні не висохло, а мені вже кричать: “Здавайте, Йосипе Станіславовичу, справи - і марш у рядові!” Ні, може, якби я тоді на бюро не сказав пару гарячих слів секретареві, навіщо, мовляв, сироту безрідного підставляєте, то може би обійшлося самим тільки “строгачем”. А так - не обійшлося. Начальство непокірних не любить.

- А що з тим сиротою далі було?

- Я думав, раз ви мене покликали, то мусите самі знати. Він і трьох років у тій тюрмі не просидів.

- Невже амністія?

- Ага, на той світ. Або, як казали в армії, вічний дембель. Туберкульоз відкрився. Шкода… Я вам ще таке скажу: той секретар райкому, котрий фактично справу про вбивство Григорія Трохимовича закрив, дурним не був. І натяк по смерті своїй залишив.

- Який іще натяк? Листа написав зі щиросердним визнанням?

- Хитріше! Він, бачите, після виходу на пенсію в області жив. У хорошій квартирі з гарячою водою, теплим туалетом, а заповів аби його поховали у нашому селі і не де-небудь, а саме поряд з могилою вчителя Панченка, якого він на тридцять років пережив. Родичі подивувались, але так і зробили. Тепер поряд лежать.

- Кажете, знав щось? То може, родичів розпитати? Чи однопартійців колишніх?

- Де ті родичі, де та партія. Він що ще попросив: аби я особисто від його імені перед сином Панченковим вибачився за нього. Мовляв, узяв свого часу гріх на душу. З ним і на той світ іде. Там, казав, покійного Трохимовича перепросить, а я щоб тут синові все пояснив. Це скільки вже років Сталіна з Берією не було, а страх лишився. З нормальних людей тхорів робив.

- Передали вибачення?

- Не пам’ятаю, чесно. Спочатку, самі знаєте, якраз тоді у мене з сином горе було… а потім, тільки-но почав до тями приходити - Ольга Петрівна моя від мене до сина пішла… От добре, що нагадали! Піду, перепитаю, а як забув - то сам вибачусь.

- Не вдасться, Йосипе Станіславовичу. Хіба не чули? Та все село говорить, що молодший Панченко десь зник.

- Як зник?

- Був у районі, мав уже додому повернутися - і десь по дорозі зник.

- От що значить я три дні, поки мороз, із хати не виходив… То я вам ось як скажу: шукайте і трусіть сина Рейтаровського, трієчника нещасного. Він відомстив! Сучий потрох!

- Та чекайте, відомстив він Григорію Трохимовичу. А до чого тут Семен Григорович? Він же йому трійку не ставив!

- Е, там теж історія була! Своє він таки відсидів, малий Рейтаровський, тільки за іншу справу.

- О! Вже гаряче! - засовався на стільці Шериф. - Щось схоже на мотив вимальовується! Розказуйте, Йосипе Станіславовичу, що воно з молодшим Рейтаровським було?

- Пам’ятаєте ті часи, коли по колгоспах щоосені студентів із міста розвозили? На битву за врожай. Буряки, кукурудза, соняшники. Бо своїх колгоспників ледь на начальників вистачало. Комірники, бригадири всілякі. А рученьками працювали студенти і школярі. То замість першої чверті була суцільна трудова повинність. І в школах, і у вузах.

- Ну, я це ще застала, а от Олексій уже - нове покоління.

- То уявіть собі: осінь, якщо я не помиляюся, шістдесят сьомого року. Студенти-філологи з київського університету збирають кукурудзу - замість вчитися. Цілий місяць. Якось так вийшло, що в групі були переважно дівчатка. Поселили їх по хатах, годували на бригаді, за роботу, ясна річ, їм не платили, а норму питали. А та