Читати книгу - "У череві дракона"

Щось гучно ляснуло над водою — раз, другий, мовби із місячного сяйва вихопився казковий пастушок і заляскав конопляною пугою.

Юрко також прокинувся. Він був син лугового сторожа, набачився браконьєрів, тому поетичні образи його не відвідали.

— Хто стріляв?..

Обидва наблизились до краю горища, де серед комишових снопів зяяв прямокутник зоряного неба. Вниз по течії метрів за сімсот серед затоплених лугів лишався невеликий острівець — це там шастав по кущах промінь потужної фари. Мотор катера то ревів по-звірячому, то змовкав. На тлі підсвічених фарою лозняків можна було розгледіти дві чоловічі постаті. Сніп світла, перевитий жмутками нічного туману, вихоплював із темряви щось крихітне, рухливе — тоді із катера била дубельтівка.

— Ну й наволоч, — вилаявся Юрко. — Ось вам, будь ласка, двоногі гримаси еволюції. Як же цих нелюдів відігнати? Батько рушницю забрав.

Лише тепер Мирон Сидорович збагнув, що діялося на острівці. Вода виявилася спритнішою від лугових зайців — десь відрізала їм вихід у ліс. Найчастіше в ці скрути потрапляє заяча молодь. На якомусь п’ятачку зайців скупчується стільки, що їх можна брати голіруч.

Юрко шугнув униз, в залиті водою сіни, а за кілька хвилин видерся на горище з піонерською сурмою в руках.

— Спробую. Якщо котрийсь із них служив в армії — не залишаться байдужі. Це вже перевірено.

— А сурма звідки? — запитав Грива.

— Батьки не тільки сурму — колиску готові до мого сорокаліття зберігати. Кажуть, воно ж їсти не просить.

Над нічною повінню неждано-негадано пролунав сигнал військової тривоги. Гриву він мало не оглушив, браконьєри одразу ж вимкнули фару. Юрко знову засурмив — тривожні звуки, різкі й сильні, покотилися над металевим зблиском освітленої місяцем води. Мирон Сидорович уявив себе на водяному безлюдді, та ще й за отакою шкодою — військова тривога, що лунає так близько, мимоволі мусить спантеличити. Суденце з вимкнутими вогнями проторохтіло зовсім неподалік — і Гриві здалося, що то був катер, на якому вони не раз виїздили на риболовлю з Андрієм Даниловичем.

Наступного дня Мирослава приготувала тушковану зайчатину.

— Андрій Данилович двох зайців подарував, — пояснила вона з неприхованою гордістю. — Такого мисливця шукай — не знайдеш. Просто жах!..

Мирон Сидорович сумно посміхнувся: цього разу Мирославине «просто жах!» прозвучало цілком доречно. Гидливо поморщився й відсунув тарілку. Зате Сергійка аж ніяк не діймали екологічні сумніви — їв, аж за вухами лящало. Що ж до Мирослави, то від неї не сховалися нервові жести чоловіка — вони знов її насторожили. Їй щоразу частіше здавалося, що в очах Мирона є щось хворобливе.

Машина була напакована ще звечора. І Мирон, і Мирослава впродовж тижня занотовували, що слід взяти в дорогу, але ж не позбулись відчуття: десь-таки не все гаразд, щось істотне забули. Проте знали, що так буває завжди, отож, іще раз перевіривши газ, електрику, воду, неквапно замкнули квартиру й вивели сонного Сергійка, що безтямно терся об заклопотаних батьків, до припорошеної світанковою вологою машини. Сергій одразу ж звалився на заднє сидіння й заснув серед валіз та рюкзаків.

Уже відчинивши дверцята, щоб пірнути в неспокійний затишок «Волги», Мирослава кинула погляд на четверо вікон шестикімнатної квартири Андрія Даниловича, яка містилася на другому поверсі — через площадку від їхніх дверей. Всі вікна були зачинені, ніхто звідти не виглядав. Це було природно, бо господарі мешкали на дачі, та все ж Мирослава на якусь мить затрималась, мовби очікуючи, що ось-ось має статися чудо. А й справді, чому б Андрієві Даниловичу не заночувати вдома — бодай заради того, щоб визирнути з вікна, коли Мирослава сідатиме в машину?..

Київ був щедро умитий нічним дощем. У парках і скверах, в насиченому квітковими запахами повітрі вчувалася цнотлива незайманість — за ніч природа повернула місту той дух, який панує над приміськими заплавами й урочищами. Цікаво, в якій із європейських столиць, окрім української, в самісінькому центрі можна почути солов’їну пісню?

За містом, серед бориспільських лісів, зустріли схід сонця — воно полум’яно продиралося крізь соснове гілля, забарвлюючи зелений світ у звичні кольори червневого ранку. Мирон Сидорович подумав про шкоду, котра виникає від надмірного звикання, — наші почуття час від часу слід відсвіжувати стимуляторами активної фантазії. Ось так, наприклад: на якусь мить слід уявити, що це не твоя планета — ти опинився на Марсі, на Венері або деінде й зненацька побачив оцю ранкову картину. Як би вона тебе вразила своєю красою! А тут, на Землі, серед райських кущів, ти вже й раю не бачиш. Хоч де ж іще є така прекрасна планета?..

Мирослава сиділа поруч. Не повертаючи голови, Мирон відчув на собі її знервований погляд. За хвилину вона рішуче мовила:

— Дай я поведу машину.

Гриві не спало на думку, що дружина стежила за виразом його обличчя, — їй знову видалося, що в його очах є щось ненормальне. Так тепер буде завжди, коли Мирон занурюватиметься у глибоку задуму. Може, й справді цій жінці здавалося, що природний стан людської психіки — бездумна насолода життям? А проте їй таки й цього не здавалося — вона жила за стандартами, котрі не вимагали жодного напруження думки. Все наперед розписано, визначено, кимось продумано до найменших дрібниць. Лишалося просто виконувати. Може, й несправедливо було б вимагати від Мирослави чогось більшого — цим вона схожа на міріади інших людських істот, котрі впродовж віків за будь-яких устроїв та ідеологій звикали покладатися на те, що несла традиція.

Мирон спинився на узбіччі, вийшов з-за керма. Мирослава, мабуть, наперед приготувалася до водійських обов’язків: була вдягнена в джинсовий костюм, половина обличчя ховалася під великими, схожими на маску, темними окулярами. Торкнулася рукою кишені трохи