Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

в сфері поняття, Гегель називає розвитком. Він відрізняється від діалектичного процесу в бутті і сутності. Для сфери буття був характерний перехід в інше, а для сутності - видимість в іншому. Для розвитку ж властиво покладання тільки того, що вже було наявним, тобто його розгортання. Саме тому в заключній частині “Науки логіки” майже немає нових категорій. Розпадається вона теж на три розділи: суб'єктивність, об'єктивність, ідея.

У розділі про суб'єктивність ми зустрінемо знайомі нам з формальної логіки елементи мислення - поняття, судження, умовивід. Однак Гегель додає їм тут трохи іншого значення. Так, коли говорять про поняття, то його, як правило, визначають як загальне уявлення. Відповідно до цього, говорять про поняття рослини, тварини і т. п., і вважають, що ці поняття виникають завдяки абстрагуванню від всього особливого, що відрізняє конкретних тварин, рослин, і збереженню того, що є в них загального. Але це, так би мовити, повсякденна робота нашої думки. Гегель же звертається до історичної роботи людської думки, що має потребу в тисячах років, щоб у свідомість людей увійшла ідея загального, що лежить у поняттях. Отже, у Гегеля мова йде немов про метапоняття, метасудження і метаумовивіди. Названі елементи (форми) мислення мають ще й інше значення. Усі вони - моменти розвитку поняття. Тому тут цілком доречні такі вирази: поняття як поняття, поняття як судження, поняття як умовивід.

І, нарешті, що ж значить “суб'єктивність” у першому розділі? Тут немає нічого спільного з “суб'єктивністю” у звичайному змісті слова. Гегель просто хоче сказати, що спочатку поняття є істиною тільки для себе (тут може бути доречною віддалена аналогія з “буттям” у фазі безпосередньої даності). Якщо покласти історичний розвиток мислення на зазначені моменти поняття, то розсудку відповідає поява здатності мати поняття взагалі, а розуму - здатність до судження й умовиводу.

Другий розділ має назва "Об'єктивність”. Тут розглядаються такі явища нашого мислення, що мають назву механізм, хімізм і телеологія. Що стосується першого, то можна говорити про механічний спосіб представлення, про механічну пам'ять, звичку, про механічні дії. В усьому цьому об'єктивність виявляється як проста цілокупність поняття. Ця перша форма об'єктивності є поверхневим, бідним думкою способом розгляду предметного світу, недостатнім навіть щодо природи, а тим більше для вивчення духовного світу.

Хімізм (цей термін досить довільний) свідчить про те, що об'єкти мислення не байдужі один одному, а якщо до їхніх відносин додається ще й мета, то відбувається перехід до телеологізму як способу осягнення світу. У цій частині можна знайти ряд цікавих зауважень. Так, говорячи про співвідношення засобу (одного з форм об'єкта) і мети, Гегель, між іншим, додає: “Плуг щось більш гідне, ніж безпосередньо ті вигоди, що доставляються їм і служать цілям. Знаряддя зберігається, в той час як безпосередні вигоди минущі і забуваються. За допомогою своїх знарядь людина панує над зовнішньою природою, хоча за своїми цілями вона скоріше підлегла їй”[187]. Викликає інтерес і вказівка Гегеля на “хитрість розуму”. Ця “хитрість” полягає в тому, що, дозволивши об'єктам діяти відповідно до їх природи, давши їм волю виснажувати один одного в їхній взаємодії без видимого втручання, розум усе-таки здійснює свою власну мету. Звідси виникає думка: а чи не так вчиняє з людьми “історія”, “доля” і т. д., якщо за їх, здавалося б, вільними діями, складається невідомий людям план, “історичний проект”, “логіка історії” і т. п.?

Останній розділ вчення про поняття і всієї “Науки логіки” - “Ідея”. Слово “ідея” - багатозначне, ним люди користуються в повсякденному житті в значенні “думка”, “уявлення” тощо. Відомо воно з найдавніших часів і у філософських вченнях. Кант додав йому значення “поняття про безумовне”, про щось трансцендентне щодо світу явищ. У нього “ідея” вживається в змісті мети, до якої ми можемо лише асимптотично наближатися, і яка служить самим загальним орієнтиром учинків.

Для Гегеля ідея є “істина в собі і для себе, абсолютна єдність поняття й об'єктивності”[188]. Гегель відрізняє істину у філософському змісті від істини у повсякденному вживанні. Останньому більше б відповідала просто правильність. У більш глибокому філософському змісті істина є тотожність об'єктивності й поняття. Так, коли говорять про істинну державу, істинний твір мистецтва, то мають на увазі, що вони є такими, якими повинні бути, тобто їхня реальність відповідає їх поняттю. Ми можемо поряд з цим сказати й так: погана людина - це та, яка не чинить у відповідності зі своїм поняттям і своїм призначенням. У такому випадку фіксується розбіжність між існуванням предмета (людини) і його поняттям, істинність розпадається, хоча формальна правильність судження і зафіксована.

Ідея, за Гегелем, є історичним досягненням людської думки, вона присутня в людей, присутня тут і тепер у кожній свідомості, нехай іноді в ослабленому виді, але, у всякому разі, не так як у Канта: десь далеко і потойбічно. Доказ того, що ідея є істина, підкреслює Гегель[189], не слід шукати тільки в останньому розділі його твору, ідея є результатом усього ходу думки. Усі викладені в науці логіки категорії - не що інше, як моменти ідеї, і усі вони є доказом істинності ідеї.

Ідея як істина є процес, що проходить три ступеня: життя, пізнання і ступінь абсолютної ідеї. У формі життя ідея з'являється у вигляді безпосередності; у формі пізнання має образ теоретичної і практичної ідеї; у третій формі - формі абсолютної ідеї, де остаточно переборюються всі розходження, припиняються всякі переходи, вона є “чиста форма поняття, яка споглядає свій зміст як саму себе”[190].

Отже, пролунала останнім категоріальним акордом “Науки логіки” сакраментальна “абсолютна ідея”. Вона й омега цієї частини гегелівської системи, і альфа наступної. Тому