Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

Минуло дві доби. За цей час Володя жодного разу нічого не їв і не пив. Відчував катастрофічне згасання сил, не було вже ніяких бажань, крім одного: ще хоч раз побачити Жору, попрощатися з ним.

Тим часом ревірні жорна повільно, але впевнено перемелювали тих, хто сюди потрапив. Минулої ночі один збожеволів. Під ранок, коли все затихло, він схопився, немов уколотий шилом, люто лаявся, чухмарився, істерично кричав щось нерозбірливо, потім упав на тверді дошки нар, заливаючись моторошним, диким сміхом. З’явилися розлючені санітари, але нещасний уже не реагував на удари, що сипалися на нього, і ще дужче реготав, аж поки його не оглушили гумовими киями.

Удень прийшов сам Круцифіксалілуйя: вирішив простежити за божевільним, за його поведінкою. «Диспетчер смерті» стояв посеред штуби, картинно, руки в боки, і з якоюсь садистською насолодою слухав напади реготу в хворого. Божевільний неначе чекав цієї зустрічі: з несподіваною проворністю зіскочив з нар, зупинився перед Круцифіксалілуйя, посміхаючись важкою, недоброю посмішкою. І, немовби позбавившись божевілля, раптом сказав цілком осмислену фразу:

— Здрастуй, диспетчер смерті, давно не бачилися з тобою, голубе!

Круцифіксалілуйя нутром відчув небезпеку. Його рука машинально потяглася до парабелума. І в ту ж мить божевільний блискавично, немов шуліка, вчепився своїми кістлявими пальцями в горло шарфюреру. У того очі полізли на лоба. Тільки фізичне безсилля нападника врятувало шарфюрера Целлера від смерті. Він з трудом відкинув божевільного і тут же розрядив у нього обойму, поранивши при цьому ще кількох в’язнів. І швидко вийшов.

Усі зі страхом чекали масової розправи. Випадків, коли хтось із в’язнів піднімав руку па есесівця, в історії таборів було небагато. І кожного разу — масова розправа. Це було відомо всім.

Однак цього разу обійшлося без екзекуцій. Целлер, який сам побував якусь мить в пазурах смерті, пережив хвилини страху й потрясіння, боявся, щоб про це не дізналися есесівці та не підняли на сміх: мовляв, який же ти есесівець, якщо дистрофік душив тебе за горло! Усі розуміли ситуацію. Санітари з ревіру удавали, що нічого не сталось. Та, власне, ніхто нічого й не бачив, бо в штубі в момент пригоди не було нікого з персоналу, а якщо хтось і чув постріли, то який же дурень побіжить на постріли! Прийшли згодом, мовчки віднесли розстріляного у трупарню, а поранених забрали в тифозний ізолятор, який був одночасно і карцером.

Ця подія справила на Володю, як і на інших хворих, тяжке враження, бо ще раз нагадала про глуху безвихідь. Ішов уже третій день Володиного перебування в ревірі. І якраз у цей день сталося диво: припинилася кровотеча. Молодий організм все ж таки переміг страшну хворобу. А увечері прийшов Жора! В штубу його привів Хельмут.

У нас тепер новий капо. Мерзотник, звісно. Але все ж таки щось робимо. Знову ухекали кілька ящиків э цінним обладнанням. Не забуваємо й про букси. Зараз у нашій групі знову дванадцять чоловік — залізні люди! Таємно провели серед вільнонайманих збір пожертвувань. Зібрали тридцять штук сигарет і кілька шматків хліба. Для тебе. Підсмажили сухарів. Ну, а сигарети діють краще, ніж золото. Десятком сигарет підкупив свого штубового — відпустив аж до відбою. А десять дав Хельмутові. Тепер у мене з ним контакт. Завтра він мене знову впустить, і я щось тобі принесу — маю ж бо в запасі ще десять штук сигарет. Тримайся, малюк! Ми поставимо тебе на ноги! І остання, найголовніша новина. Слухай уважно,— сказав Жора і, нахилившись до Володиного вуха, продовжував пошепки: — На смітнику ми знайшли пожмакану німецьку газету — берлінська, фашистська, та ще й за минулий місяць. Однак ми її уважно прочитали. Виявляється, «відважні» повітряні аси Герінга уже «наносять бомбові удари по ворожих комунікаціях і скупченнях більшовицьких військ, зокрема, по залізничній станції Київ, а також по самому місту». Отже, дорогий малюк, Київ уже звільнено!

— Невже?! — стрепенувся Володя.

— Ну! Ми це перевірили, обережно розпитали деяких цивільних. Усі підтвердили, що Київ звільнено шостого листопада, вже більше місяця тому! Наші наступають!

Хлопці сиділи на нарах, обнявшись, і мовчали в тихій задумі, переживаючи таку велику радість.

З’явився Хельмут і наказав Жорі злазити з нар.

— До побачення, малюк. Прошу тебе: кріпись! Завтра я знову загляну. Хлопці шлють тобі привіт. Видужуй! Ну, до завтра...

Так минуло ще зо два тижні. Закінчувався грудень, на порозі вже стояв новий, 1944 рік. Жора майже щодня приносив Володі сухарів, пляшку чаю або кип’яченої води. Володя потроху набирався сил.

Одного разу, як завжди, прийшов Жора. І ледве встиг Володя з’їсти принесене, як до штуби влетів темпераментний Хельмут і наказав обом злазити з нар. Він приніс із собою верхній одяг і гольцшуги для Володі.

— Одягайся. Я заведу вас у таке місце, де ви зможете побути аж до відбою, нікому не мозолячи очі. Та й мені не доведеться потерпати через вас. Есесівців у ревірі вже нема, але береженого й бог береже...— сказав Хельмут і повів їх у коридор, забитий дистрофіками-новачками.

У протилежному кінці довжелезного коридора був ще один туалет. Сюди й привів їх Хельмут. У кутку стояла залізна бочка з використаними смердючими бинтами й гнилим мотлохом. За бочкою — невеличкі низькі двері.

Двері ведуть у комірчину. В ній безпечно, як у бога за пазухою. Там помирає одни доходяга — не зважайте на нього. До відбою ще дві години. Хвилин за десять до апелю я прийду за вами, так що не турбуйтесь,— сказав Хельмут і зник.

Хлопці прочинили скрипучі двері, зігнувшись, переступили поріг і опинилися у напівтемній, ледь освітленій слабенькою лампочкою комірчині, схожій на тамбур для звалища сміття. Тут було повно відер, бочок з сміттям і закривавленими паперовими бинтами, швабри, віники, лопати, банки з карболкою, бочка негашеного вапна... У цьому склепі можна