Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Руками шарпав, гриз зубами, поки

Знесилений не впав, неначе труп.

Три дні отак він бився. Крик його,

Мов звіра раненого рев, тривожив

Мертву тишу пустині. Інколи

Він намагавсь молитись, але з уст

Його гордії, богохульні речі

Лились. Затвердле довгим болем серце

Лиш шарпалось, коритись не могло.

А далі схопився і так промовив:

- Нехай і так! Проклятий я, се знаю!

Кров брата на моїх руках. Я стратив

Дідицтво раю. Хай і так! Не місце

Мені в йому. Та за весь біль незмірний,

За всі ті муки без кінця, що зніс я

Й зносити буду, доки тільки буду,

Одного лиш бажаю я, о боже!

Дозволь лиш раз іще, лиш на хвилину,

Хоч здалека заглянути в сей рай!

Хоч оком скинути на се дідицтво,

Котре на віки вічні я утратив!

Лиш раз поглянути! Промінчик світла!

А там нехай ідуть всі пітьми й кари,

Які судилися мені!

Отак

Простягши в небо руки, він молився,

Та з неба відповіді не було.

Лиш сонце сипало промінням ясним,

І каня десь в лазурі проквиляла,

Та шакал вив в пустині.

- Що ж, дарма,-

Промовив Каїн,- голос мій проклятий

До бога не доходить. Сам я винен,

Що небо не відповіда мені. Колись

Було інакше, та дарма, пропало!

Та все-таки я свого не покину.

Є прецінь вихід десь у тій стіні,

Куди прогнав бог з раю батька мого.

Там, кажуть, ангел з огняним мечем

Стоїть на варті. Що ж, нехай стоїть!

Нехай уб’є мене - мені ще й лучче!

А ні, то впаду перед ним на землю

І доти в поросі, немов черв’як,

Там витись буду і молитись буду,

Кричати буду і ридати буду,

Допоки просьби не сповнить моєї!

І сквапно, нетерпливо рушив в путь

Долі стіною. Зразу міркував,

Що вхід десь близько, в думці укладав

Слова, як має ангела просити,

Та день минув, і чорна ніч минула,

Ще день, ще ніч, і ще, і ще, і ще -

Стіна тяглась мов в безконечну даль

І з півдня сонце крила перед ним,

А входу, як не видно, так не видно.

Та Каїн вже не піддававсь розпуці,

Не кляв, не рвався. Чув він, як зневір’я,

Мов шакал той, ще здалека кружило

Довкола нього й супокій його

Тривожило, та добував всіх сил

І гнав сю темну змору проч від себе,

І йшов, і йшов. Чи тиждень, місяць, рік -

Не тямив. Звільна звикся з сутінком,

В котрім тонув, як лиш південний пруг

Минуло сонце, з видом того неба,

Розрізаного райською стіною

Наполовину від краю до краю.

Аж ось новий йому явився вид.

Серед пустині височенна, остра

Гора. Облитий світлом сонця шпиль

Купається в небесному лазурі,

І шоломом іскриться ледяним,

Аж сліпить очі. Нижче голі скали

Пошарпані стирчать, неначе зуби

Звіра страшенного, що грозить небу,

Ще нижче половини зеленіють,

А там ліси і темні дикі бори

Тонуть в тумані.

Зупинився Каїн.

Той вид його збентежив, на рій нових

Думок навіяв.

- Ні, не годен я,-

Сказав він сам до себе,- око в око

Стать перед ангелом, лице в лице

З ним розмовляти! Для таких, як я,

Позамуровувані райські брами!

Ніякі просьби, сльози, ані муки

Їх не відчинять! Боже, аж тепер

Я чую, що гріхом була моя

Гордая просьба, щоб ти показав

Мені свій рай! Одно, одно лишень

Позволь мені! Нехай на гору ту,

На той піднебний шпиль її сніжний

Я вилізу, і відтам, здалека

Нехай хоч раз на рай отсей погляну,-

А там суди мене, роби зо мною,

Що суд твій справедливий повелить!

І рушив Каїн у нову дорогу,

Не дбаючи на труд. Усе, що досі

Зазнав, нічим було супротив тої

Вандрівки. Далечінь, і багна, й ріки,

Ліси непроходимі, темні звори,

Бездонні яри, береги стрімкі,

І острі скали, і вітри грізні,

Все те, немов у змові, крок за кроком

Його 42 спиняло. З трудом, знемощілий,

Він пробирався звільна вгору, вгору.

Блудив не раз, спадав в глибокі яри,

Висилювався, борючись з корінням

Та дикими повоями, що, наче

Гадюки ті, обкручували ноги

Йому. Чим гарячіше рвались

Його бажання до вершка гори,

Тим тяжчою ставалася дорога,

Тим немічнішим Каїнове тіло,

Тим більший сум і жаль його тиснув.

- Ні, годі, годі,- думав він не раз,-

Занадто тяжко я згрішив, щоб міг,

У бога тої ласки допроситись!

Та хай і так! Його святая воля.

Він думку сю піддав мені, й вона

Тепер уже сама для мене стала

Полегшею, правдивим раєм. Може

Нічого більш мені не дасть він бачить,

Так і за те хвала йому довіку.

А все-таки я йтиму до вершка,

Допоки серце в моїй груді б’ється!

Отак минув він ліс непроходимий,

Минув і пояс ялівців колючих

Та косодеревини і піднявся

На полонину. Широко дихнули

Стомлені груди, радісно вітали

До сумерків лісних привиклі очі

Могуче світло сонця! Наче птиця,

Що, до гнізда летячи, добуває

Останніх сил, так Каїнові очі

В той бік побігли, де був рай. Та ні!

Стіна якраз урівню полонині,

А за стіною раю не видати.

Так далі вгору! Сковзаються ноги

По мху твердім. Натужуються жили,

Повітря наче груди розпирає,

І огняні круги перед очима

Вертяться. Наче муравель, повзе