Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

Князь Єремія ки­нув­ся з усіма своїми пол­ка­ми нав­пе­рей­ми польським втіка­чам, ба­га­то дог­нав їх, вмов­ляв вер­ну­тись і би­тись з ко­за­ка­ми. Але він нічо­го не вдіяв. Ко­за­ки гна­лись за шлях­тою до Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва.

Під шлях­ти­ча­ми од на­тов­пу про­ва­лив­ся міст на Случі. І ба­га­то панів шу­бовс­ну­ло шке­ре­берть у во­ду й по­то­ну­ло в Случі. Хто виліз з во­ди, тікав далі. Ко­за­ки нес­подіва­но на­летіли на са­мо­го Єремію. Дов­го він од­би­вав­ся, але не мав си­ли да­ти їм од­тиск. Ко­за­ки тис­ли звідусіль Єреміїне військо. Єремія, помірку­вав­ши, що мо­же по­пас­тись в по­лон та в не­во­лю до та­тар, здійняв усей свій табір з місця, ру­шив далі й втік слідком за втіка­ча­ми.

Необачна безг­луз­да шлях­та тіка­ла так пруд­ко, що добігла до Льво­ва за три дні, тоді як пе­редніше в без­печні ча­си інший польський пан плу­га­нив­ся б ту­ди сли­ве з півро­ку, як ка­за­ли всмішки тодішні польські літо­писці. Де­котрі польські пол­ков­ни­ки та жовніри засіли в Львові, щоб чи­га­ти на ко­заків та обо­ро­ня­ти місто од ко­зацько­го на­па­ду, а де­котрі тіка­ли далі в Польщу. Князь Домінік дав дра­ла аж в свою польську маєтність, в місто Ржешів, і од­по­чи­вав там в своєму па­лаці.

Князь Виш­не­вецький прибіг до Льво­ва й вже зас­тав там Ост­ро­ро­га з не­до­бит­ка­ми війська. Го­ро­дя­ни про­си­ли Єремію взя­ти спіл в обо­роні міста, про­си­ли йо­го прий­ня­ти при­вод­ницт­во над усім військом. Але Єремія доб­ре тя­мив, що ко­за­ки от-от не­за­ба­ром набіжать і на­па­дуть на місто, що він не встоїть з своїми не­до­бит­ка­ми і не спро­мо­жеться за­хис­ти­ти місто. Він за­раз поїхав у Вар­ша­ву, де йшло об­ран­ня но­во­го ко­ро­ля, не до­був­ши собі ніякісінької сла­ви в битві з ко­за­ка­ми.

А йо­го зав­зя­тий за­пек­лий во­рог Бог­дан підсту­пив до Льво­ва, роз­бив за­мок на горі й взяв з міста ве­ли­кий ви­куп. Звідтіль він ру­шив на За­мос­тя, розіслав по­пе­ред се­бе за­го­ни до Луцька, Звя­ге­ля, Брес­та ви­ко­ре­ня­ти шлях­ту і руй­ну­ва­ти маєтності. Один загін за­хо­пив Самійла Ла­ща в йо­го селі, ку­ди він втік. Ко­за­ки вби­ли йо­го й зруй­ну­ва­ли йо­го па­лац до реш­ти.

Богдан дійшов до За­мос­тя. Ко­за­ки й се­ля­ни ви­ма­га­ли й кри­ча­ли, щоб він вів їх за Віслу на са­му Вар­ша­ву. Але Іван Ви­говськний і інші пра­вос­лавні па­ни, що слу­жи­ли в Бог­да­но­во­му війську, роз­ра­яли йти на Польщу. Як па­ни, во­ни тро­хи спо­чу­ва­ли до польських панів, до Польщі. Бог­дан по­вер­нув своє військо на Ук­раїну, а сам поїхав до Києва після Ор­дані 1649 ро­ку. Він в'їхав у Київ з ве­ли­кою пишністю, проїхав че­рез Зо­лоті во­ро­та до свя­тої Софії. Пе­ред бра­мою йо­го встрів з про­цесією мит­ро­по­лит Сільвес­тер Ко­сов з усім ду­хо­венст­вом, з си­лою го­ро­дян як побідни­ка й виз­во­ле­ни­ка Ук­раїни з польсько­го яр­ма. Сту­ден­ти Київської ко­легії про­мов­ля­ли пе­ред ним пох­вальні ук­раїнські й ла­тинські вірші.

***

Минула зи­ма. У Вар­шаві па­ни ви­би­ра­ли ко­ро­ля. Ко­за­ки пос­ла­ли од се­бе пос­ланців і про­си­ли виб­ра­ти за ко­ро­ля мен­шо­го Вла­дис­ла­во­во­го бра­та Яна Ка­зиміра. Князь Єремія і йо­го побічни­ки по­да­ли го­лос про­ти ко­ро­ле­ви­ча. На сеймі обібра­ли та­ки за ко­ро­ля то­го, ко­го ба­жа­ли ко­за­ки, але ми­ру та зла­го­ди все-та­ки не бу­ло між ко­за­ка­ми та Польщею. І польські па­ни, й ко­за­ки ла­го­ди­лись до но­вої війни. Влітку Ян Ка­зимір ви­ря­див про­ти Бог­да­на но­ве військо до Зба­ра­жа. І Єремію знов не обібра­ли за при­вод­ця війська.

Ян Ка­зимір не лю­бив гор­до­ви­то­го Єремії ще пе­редніше. Він знав, що Єремія мав сто­сун­ки з трансільванським кня­зем Ра­кочієм, не­без­печні для са­мо­го йо­го. Єремію заздріва­ли в зраді Польщі, заздріва­ли, що він ро­бить підступ під ко­ро­ля, пря­мує до тро­ну, що він ла­ден сісти й на трон. Двірські маг­на­ти не­на­виділи Єремію. Ко­роль не йняв йо­му віри і виб­рав за при­водців війська Ост­ро­ро­га, ста­ро­го Фірлея та Ландс­ко­ронсько­го.

Нове польське військо ста­ло ста­ном ко­ло Зба­ра­жа. А Єремія знов став з своїм військом ок­ре­мо побіч нього, як і під Ста­рим Кос­тян­ти­но­вим. Але ста­рий по­важ­ний Фірлей сам поїхав про­ха­ти Єремію при­лу­чи­ти своє військо до­ку­пи, про­сив навіть взя­ти ко­ман­ду ра­ди доб­ра для Польщі. Єремія зап­ла­кав і зго­див­ся при­лу­чи­ти свій табір до­ку­пи.

Серед літа са­ме в спе­ку ко­за­ки й та­та­ри хма­ра­ми об­ляг­ли навк­ру­ги польське військо. По­ля­ки об­ко­па­ли свій табір ва­ла­ми. Ко­за­ки на­си­па­ли ва­ли навк­ру­ги ще вищі й пос­та­ви­ли та­меч­ки гар­ма­ти, і па­ли­ли з гар­мат в табір, влу­ча­ючи в жовнірів та в коні без по­мил­ки й про­ма­ху. В такій об­лозі ко­за­ки дер­жа­ли панів сім неділь. В та­борі по­ча­ла­ся по­шесть, по­чав­ся го­лод. Поїли усю харч, яка бу­ла, а вий­ти з та­бо­ру бу­ло не­мож­на. Па­ни по­ча­ли їсти ко­ня­ти­ну, пи­ли гни­лу во­ду з боліт. Пішла по­шесть по па­нах, по­чав­ся упа­док на коні. Па­ни вже хотіли зда­тись. Один нез­дат­ли­вий Єремія за­тяв­ся й всто­яв до кінця: вмов­ляв панів терпіти го­лод і підки­дав підроб­лені лис­ти, що буцімто вже ко­роль ве­де військо на поміч, що військо вже не­да­леч­ко. Єремія раз вчи­нив вис­кок з ла­ге­ря, од­бив один ко­зацький полк. Але це нічо­го не по­мог­ло. Єремія по­пав­ся, як кіт у мішок, як вовк в яму.

Тим ча­сом Бог­дан пішов з військом нав­пе­рей­ми ко­ро­леві, роз­бив йо­го військо під Збо­ро­вим, ви­ру­бав у пень кільки польських полків і ввігнав­ся в осе­ре­док та­бо­ру, об­гор­нув ко­за­ка­ми на­ме­ти ко­ро­ля, але не схотів гна­ти йо­го в по­лон. Ко­роль му­сив пос­та­но­ви­ти мир з ко­за­ка­ми, відо­мий Збо­ровський, і дав їм ве­ликі привілеї. Ко­за­ки ви­пус­ти­ли панів з окопів, ви­пус­ти­ли й кня­зя Єремію. За сім неділь в окопі пе­ре­мер­ло од го­ло­ду сім ти­сяч панів, а слуг їх то й без ліку. З шес­ти­де­ся­ти ти­сяч ко­ней зос­та­лось тільки три ти­сячі. Змарнілих, вис­на­же­них од го­ло­ду панів ви­во­ди­ли з окопів попід ру­ки. Зму­че­ний го­ло­дом, вий­шов звідтіль і князь Єремія, не­на­че тінь давнього гор­до­го кня­зя Виш­не­вецько­го.

Зате ж, як Єремія вер­нув­ся до Вар­ша­ви, йо­го встріла Вар­ша­ва з тріумфом не по зас­лузі: вий­шли йо­му на­зустріч міща­ни ціли­ми стов­пи­ща­ми аж за містом вкупі з ду­хо­венст­вом та прос­ти­ми жовніра­ми. Єремію встріли, як стріча­ють побідників ко­ролів. Стов­пи­ще плес­ка­ло в до­лоні й кри­ча­ло: «От він, обо­ро­нець на­шої віри, один єди­ний за­хист на­шої волі!». Але ні один маг­нат, ні один знач­ний пан не привітав йо­го на зустрічі. Го­ро­дя­ни привіта­ли йо­го тільки за те, що він не втра­тив муж­ності й зав­зят­тя в борні з ко­за­ка­ми і ко­ли тікав од ко­заків, то при­най­мні тікав не пер­шим, а ос­таннім.