Читати книгу - "Поза межами болю - збірка, Йосип Васильович Турянський"

й моя воля ось яка: я хочу показати всім ворогам, що їх лиха воля, облуда й підступи безсильні супроти добрих діл. Далі я хочу, щоб з приводу мойого недалекого вінчання з паном Іваном Куценком ніхто з селян не мав причини нарікати, що при наділюванню найбідніших деревом хто-небудь з них потерпів слушно чи не слушно яку-небудь найменшу кривду. З тієї причини я наділю всіх селян деревом на хати.

Після тих слів мавки ліс, який тому кілька хвиль ніс у далечінь стогони і прокльони, тепер тисячами дерев, ніби тисячами горл, довго розносив радісний голос і гомін:

— Славно! Многая літа!

XIV

Пенкальський, викинутий Іваном Куценком після борні з лісу, не йшов, а снувався, мов блудний вогонь манівцями. В його ногах, якими мимоволі бив своїх парубків, пік і сіпав гострий біль, так, що його хід подобав на хромання старця-каліки. Хоч завинув собі надірване ліве вухо, то проте безупинне щеміння нагадувало йому раз у раз, яка нещасна доля його переслідує на кожному кроці. Ніколи він не думав супокійно. Але тепер його пристрасть і його важкі невдачі обернули його свідомість у розпалений кущ вогню.

Сам не вповні того свідомий, де находиться, плутався і швендяв межами буйного збіжжя, а полум'я, котре облизувало його думання, викидало з його нутра ось які іскри:

— Ганьба!.. Чи ще мало?.. Тепер кінець!.. Мусить бути кінець!.. Хай мене собаки роздеруть! Ні?.. Добре… Ох, я їм покажу!.. Я їм покажу!.. Пекло злякається!.. Смерть!.. Кому?.. Га?.. Кому ж?.. Як-то кому?.. Чи ти божевільний?.. Ще питаєш?.. Вистріляю, вивішаю всіх!.. Спалю весь світ!.. Зачинаю відсіля… Сірники?.. Є. Спалю збіжжя, ліси… Гаснеш, драбе?.. З Куценком тримаєш?.. Другий згас… Ух, малий сірник, а дивіться: яка велика зволоч… Ні, ні…

Добре… Так має бути… Що ти винен, бідний колосе?.. А ти, лісе?.. Невже твоя вина, що хлопське гайвороння тебе роздзьобує?.. Хати… ціле село пустити з димом! Там сидить твій сором, чоловіче!.. дай спокій!.. Не село… не хати… Іван Куценко… Га, хлопський лицарю! Сповідайся! Сповідайся! Страшний суд іде!.. Го-го, чи ж я піп?.. Я не пішлю тебе до неба… На самий спід пекельного кітла! Я тебе стрілятиму та різатиму поволі… делікатно… по-шляхетськи… зі смаком… Ха-ха-ха-ха!

Пенкальський сів на межу та котив настрічу заходячому сонцю регіт радощів на думку, як він буде мучити Івана Куценка. Опісля піднявся так скоро, як тільки був у силі, плівся в напрямку до парку при дворі, де жила мавка. Він знав, що Іван Куценко йтиме з нею разом через парк, одводячи її додому. Непомітно, нишком Пенкальський сховався у клумбі, зараз біля палати, і ждав, а його почування виливалися з нього ось яким вогненно-кипучим потоком:

— Ти, пане Пенкальський, шляхетський виродок… Ти нікчемник, падлюка… Чому його досі не вбив?.. Га? ти, шляхтичу, забув пощочину від хлопа?.. Не закатрупив хлопа зараз?.. Га, негіднику!.. Рятуй бодай тепер свою шляхетську честь!.. Тепер?.. Чому тепер?.. Так пізно?.. Хай буде пізня помста, аби була помста! Я горів жагою вбити того хлопа! Я не міг!.. Не міг, трусе?.. Простіть мені, небесні сили: я не міг… Вона… Граф'янка… Не я винен… Вона винна… Брешеш!..

Останнє слово вимовив Пенкальський так голосно, що аж тривога напала на нього, щоб, може, не почув хто його голосу. Розпаленими, наче жар, очима обвів він парк довкола клумби, а коли переконався, що не зрадився нікому, пустив далі волю пороздираним думкам, котрі кипіли в нім:

— Не вона… я винен… Чому я сліпну, як на неї гляну?.. Рука мені мертвіє у її прияві… Я раб, земля, багно супроти неї… Ох, ясна панно, коб ти знала!.. Я тисячу разів його вже був би вбив! Мільйон разів боявся я… не його, тебе, граф'янко… Нахабний хлоп!.. Він хамською відвагою тебе здобув!.. А я?.. Мені ще й досі не дозволила моя шляхетська делікатність і дискреція тобі до ніг упасти та закликати: «Ясновельможна граф'янко! Я божевільно кохаю тебе!» Однак сьогодні — вже кінець! Не хочу кохання… Помсти хочу…

Його очі заступив червоний туман, по котрому, як гадюки, скакали довгі іскри. А він клав на той туман слова:

— Кінець! Кінець! Кінець!

Нараз оту червону мряку роздерли дві постаті: одна, мов цвітнобілий голуб над кривавими страхіттями життя, і друга, що ішла з нею разом: мавка та Іван.

Пенкальський прикипів до місця. Широкими розжареними очима він пожирав їх обоє, а його думки спліталися в ось яку картину:

— Далеко ще… Холодна сталь… з кишені в руку! Добре плюнь!.. Застріль обоє!.. Геть кохання!.. Честь над усе!.. Стають… надслухують… Може, вони… мене… Га?.. Цілуються! Пожди! Ще час!.. Хай ближче підійдуть! Ах! Застигли в поцілунку! Чорте, дай терпцю дивитися і не тріснути з шалу!.. Над пальцем два листки стулилися докупки… Що це за листя?.. Га!.. Він бере її на руки!.. Вона йому шию обплела руками!.. Знов цілуються! Впади в пекло ти, прокляте небо! Нащо ти видумало муку приглядатися чужим цілункам! Ходіть уже! Не стигніть в обіймах! Я вам скажу два тверді, кругленькі словечка… і, хе-хе-хе, застигнете на все… Він її на землю ставить… ідуть… ідуть!.. Я — чи знову сліпну?.. Га, що це?.. Вона йде, як сонце сходить… Рішайся, чоловіче!.. Смерть — любов?.. Смерть… Ні… смерть і любов! Смерть йому… А їй: виява моєї любові!.. Божевілля! Уб'єш його — ніколи до неї не приступиш…

Мавка і Іван переходили вже повз клумбу, а Пенкальський затискав кулаки з безсильної скаженості, бо чув, що його всі невідхильні постанови не дозріли ще до виконання в тій же хвилі. У відношенні до мавки сталося з ним те саме, що з самітною хмарою, котра в сяйві сонця розпливається в ніщо. Однак тепер у нім дозріло лиш одно хотіння, яке він рішив виконати за всяку ціну. Це хотіння виснувалося у нього з таких почувань:

— Переходять… Стріляй!.. Честь!.. Ух… Ти блазень, лайдак… Рука тремтить.