Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Дамір не з'являється допізна. Деякий час я на нього чекаю, борючись зі сном, але потім сил не вистачає, та я засинаю. Вранці підскакую від будильника та несуся у ванну, щоб привести себе до ладу.

Включаю занадто холодну воду, скрикую від несподіванки, але бадьорить миттєво. Вискакую вже куди більш рухома, на ходу одягаю джинси та сорочку, обійдемося без дрес-коду, закручую волосся в пучок. Рука тягнеться до сережок, але я вчасно себе смикаю. Нема чого вдягатися як самка після шлюбного танцю. Скромніше треба бути. До того ж Видов може розлютитися та сказати якусь гидоту. Тому краще виглядати скромніше. До того ж Видов… і так буде шалений, чого там.

Роблю легкий макіяж, щоб сховати кола під очима. Все ж таки довго чекала Даміра та не виспалася зовсім. Блиск освіжає губи, якщо посміхатися, виходить взагалі чудово.

Підхоплюю сумочку, яку здогадалася взяти із собою, та виходжу з кімнати. І ледь не врізаюсь у пишнотілу літню жінку. Симпатичну таку, усміхнену, як весняний день. Русоволоса з сріблом сивини на скронях, зеленоока, на підборідді ямочка. На ній смугаста блузка та спідниця до щиколоток, зверху фартух із котиками.

– А ти, мабуть, Поліночка? – цікавиться він м'яким сопрано. – Дамір попередив, що в нього тепер дівчинка.

– Т… так, – киваю я, трохи гублячись. – А хто ви?

– Клич мене Галина Миколаївна, я хатня робітниця. Поспішаєш, так? Ну, пішли, сніданок на столі.

Я трохи зволікаю, але Галина Миколаївна бере мене за руку та веде донизу. Він нічого не говорив про хатню робітницю. З іншого боку… якщо для нього це звичайна справа, то чому має казати? Це для мене хатня робітниця щось з роду фантастики.

– А коли він сказав? – питаю я обережно, коли ми вже приходимо на кухню.

Аромат стоїть такий, що можна захлинутися слиною. Якщо не помиляюся, оладки. Ого, о котрій же встала ця мила жінка?

– Сьогодні вранці, – охоче відповідає вона. – Підвівся рано-рано, бігом перекусив та помчав. У них робота завжди так. І він, і Карім – його старший брат, так вічно. Усі з головою в роботі, ні на що довкола не дивляться. Я навіть здивована, що Дамір зустрів таку гарну дівчинку, як ти.

– А були не гарні? – ляпнула я та відразу прикусила язика.

Ось про що я? Чи не могла промовчати? Вічно так! Ні, щоб тримати себе в руках і не нариватися. Адже я гадки не маю, що в голові у цієї милої Галини Миколаївни. Та й з боку це якось дивно виглядає, ніби мені дуже цікава інформація про колишніх Дамірів.

Звичайно, трохи цікаво, не сперечаюся. Але насправді волію думати про сьогодення, а не про минуле. Інакше можна так назавжди залишитися та нікуди не зрушити. А це загрожує проблемами, скандалами та сварками. Кому це потрібно?

Паралельно сідаю, переді мною тут же виникає тарілка із золотистими свіжими оладками, поряд з якими креманки з варенням та сметаною. Так, є ризик, що якщо так постійно годуватимуть, то Даміру доведеться вхід до моєї кімнати збільшувати.

– Були... – Галина Миколаївна зітхає. – Ой, дитино, різні були. Довго не затримувалися. Бо тільки й думали, як запустити Дамірові руку до кишені. Вони з Карімом заробили стан собі. Та й Вільдана… А тут… — Вона махає рукою, сердито й водночас кумедно. – Остання була… зображала з себе левицю, а сама кішка з підворіття. Дарма, що салонами весь час ходила. Воно по очах видно, пристойна людина чи ні.

Остання… це Ірен, як я розумію? Цікаво, що у ній знайшов Дамір такого?

Втім, відповідь була на поверхні. Тіло що треба. А далеко не завжди чоловікам потрібна душа та світлі якості. Якщо він вибирав жінку тільки для постільних втіх, то діяв правильно.

Оладки дуже смачні, здається, я готова з'їсти їх разом з тарілкою. Доводиться вчасно зупинитися та запитати все ароматним чаєм із жасмином.

– Спасибі велике, – щиро бурмочу я. – Після такого сніданку мені ніхто не зможе зіпсувати день.

Галина Миколаївна сміється та жартівливо махає в повітрі великою лопаткою для оладки.

– Нехай тільки хто спробує! Одразу клич мене, ми вже якось розберемося разом. Рада, що тобі сподобалося, дитинко.

Я ще дякую та викликаю таксі. Як звідси діставатися громадським транспортом, не маю уявлення.

Галина Миколаївна бажає мені гарного дня та навіть махає рукою. Дивне почуття, ніби потрапила додому, де на мене давно чекали та нарешті дочекалися.

Таксі приїжджає за якихось сім хвилин, я пірнаю в салон, і ми їдемо на роботу. Водій трапляється балакучий, але водночас ненав'язливий. Тому всю дорогу ми розмовляємо про погоду та новий торговий центр, який збираються відкривати у місті.

Я виходжу з машини та завмираю, дивлячись на вхідні двері. Весь гарний настрій починає тут же сіріти та танути. Можливо, зараз я роблю найбільшу дурість у своєму житті.

Я мотаю голову. Візьми себе в руки, Поліно. По-перше, Юлі потрібна допомога. По-друге, треба бути сміливою та поглянути у вічі Видову, щоб сказати про звільнення. По-третє, зібрати речі.

Обміркувавши це, я рішуче заходжу до будівлі, де розташувалася наша компанія. Охоронець привітно киває та втикається у планшет. Я проходжу перший поверх, опиняюся у нашому кабінеті.

Юлька мало не кидається на шию.

– Ура! Полю, яке щастя, що ти прийшла! Я думала, що тут взагалі можна повіситися! Ірина наша так сильно захворіла, може тільки писати. Але ти сама пам'ятаєш про її хроніку з горлом. Лікарняний виписали на два тижні.

Я тільки охаю.

– Аж на два?

– Так, – відразу сумує Юля, – але вдвох ми впораємося. Подумаєш, побігаємо на наради до боса.

Від останніх слів мене починає корежити. О, тільки не це. Так само почне мізки виносити. Навмисне.

– Полю, ти чого так зблідла? – насторожено питає Юлька. – Тобі добре?

– Нормально, – бурмочу я. – Спробуємо розібратися. Давай мені ті особисті справи, треба працювати.

Юля киває.

Перш ніж заглибитися в роботу, я витягаю телефон та пишу Даміру, що пішла на роботу та перепрошую, що вчинила так, не попередивши. Звичайно, не моя вина в цьому, але все ж таки почуваюся трохи незручно.