Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

Ми не встигли запитати куди, як просто з повітря з’явився широкий диван, на який ми всі й усілися. Жінка зникла за щільною шторою.

– Цікаво, скільки коштує цей сеанс? – запитав пошепки Вальдек.

Я знизала плечима. З-за штори вийшла та сама жінка.

– Хто піде першим?

Ми переглянулися.

– А скільки коштує сеанс? – поставив своє запитання Вальдек.

– Скільки не шкода. Але не менше десяти мідяків.

– Годиться, – задоволено потер він руки. – Тоді я піду першим.

– Прошу, – жінка відкинула штору і жестом запросила Вальдека.

Він трохи забарився, але зробив крок за штору.

– Мене звати А́ллія, я асистентка пані Шеллієн. Вибачте, що одразу не представилася. Хочете чаю, відвару чи соку?

 Ми чемно відмовилися. За кілька хвилин з-за штори вийшов блідий Вальдек.

– Що з тобою? – кинулася до нього Міларунн.

 Він тримав у руці маленький сувій, перев’язаний ниткою. Очі хлопця здавалися величезними від переляку. Навіть губи побіліли й тепер виділялися тонкою безкровною ниткою на майже мертвому обличчі.

– Води, – схаменулася першою Кхибра.

Аллія клацнула пальцями, і на конторці з’явилася кришталева склянка з водою. Я схопила її і мало не насильно сунула в руки Вальдека.

– Пий!

Він зробив кілька ковтків і приречено подивився на асистентку.

– Скажіть, що це все брехня, – сипло вимовив він, у голосі звучали ноти гіркоти й незворотної біди.

Аллія опустила погляд, силячись зберігати спокій:

– Я не можу... Пані Шеллієн ніколи не помиляється.

Я очима показала Кхибрі, щоб вона допомогла Вальдеку сісти, а сама рішуче відкинула важку штору вбік і зробила крок.

І відразу потрапила в короткий вузький коридор, який привів мене в широку майже округлу кімнату, її стіни були задрапіровані темно-синім оксамитом. Навколо мене спалахнули три магічні вогні. Яскраве світло засліпило очі, і майже одразу згасло.

– Сідай, де тобі зручно, Руто, – почула я обволікаюче-медовий жіночий голос.

Я не здивувалася, що мене назвали на ім’я. Адже якщо пані Шеллієн віщунка, то мені не потрібно називатися.

Очі звикали до напівтемряви. Я помітила на оксамиті ледь помітні магічні знаки, що мерехтіли у темряві, немов перші бліді зорі на небі. Але не бачила хазяйку медового голосу. Озирнулася – під ногами подушки різної величини в шовкових наволочках. Мої ноги потопали в густому ворсистому килимі. У напівтемряві блиснули очі, і я нарешті побачила саму ворожку. Це була тендітна темношкіра жінка. Швидше за все напівкровка – темна ельфійка. В Курчавому ходили чутки, що чоловік, чиє серце полонить дроу, не виживе. Після того, як вони зачнуть дитину, він помре страшною смертю. Пані Шеллієн тихо розсміялася.

– Викинь нісенітницю з голови, ми не згодовуємо своїх коханих мерзенним тварюкам. І самі їх не їмо як самки богомола. Люди брешуть.

Я здригнулася. Вона вміє читати думки?

– На чому ворожитимемо? На чому ти хочеш побачити те, що не дає тобі спокою?

Я всілася на подушки і витріщилася на неї. Красуня. Великі мигдалеподібні очі з поволокою, чорне хвилясте волосся, спадало на плечі великими локонами. Тонкий довгий ніс і пухкі губи. Вилиці гострі, як і підборіддя. На шиї – низка амулетів, які закривали невеликі міцні груди. На тендітних зап’ястях брязкали дуже тонкі золоті браслети, не менш як по півсотні на кожній руці. Сама провісниця в шовковій сукні кольору ожини з глибокими розрізами на стегнах. Стрункі ноги обплетені ліанами вигадливих магічних знаків, серед яких мої очі вихопили квіти безсмертника – татуювання оракулів. Отже, вона оракул?

– Куди хочеш зазирнути?

– А куди можна?

Вона посміхнулася куточками губ, а в очах заклубився чорний туман темряви.

– Карти, куля, вода, вогонь, руни, кістки, мушлі... Можемо вбити ягня і поворожити на нутрощах. Хочеш?

Мені здалося, що темрява з її очей тонкою ниточкою потягнулася до мене. У роті пересохло. Я згадала чомусь Саалліанну і нарешті вирішила:

– На мушлях!

Нитка темряви розсіялася, в очах блиснули вогники і тут же згасли.

– Цікавий вибір, – відкинулася на подушки оракул Шеллієн. Вона дістала з-за паска чорний оксамитовий мішечок і простягнула мені.

– Візьми стільки, скільки захочеш і кинь їх на таріль.

Вона клацнула пальцями, переді мною з’явилося широка пласка, майже рівна таріль. Я розв’язала мішечок і запустила в нього руку. Прохолодні мушлі обпекли кінчики пальців.

– Думай про те, що ти хочеш дізнатися, Руто, – примружившись, прошепотіла пані Шеллієн.

Я перебирала мушлі і думала про себе, батька, медальйон і бабусю. Чому батько був проти навчання в академії? Навіщо медальйон розділили на три частини? І, врешті решт, якщо я його зберу в єдине ціле, то що отримаю – нагороду чи прокляття? І як це вплине на моє подальше життя? Мушлі мов живі вскочили в долоню, я їх висипала на дзеркальну поверхню тарелі. Вони застукали, немов великі градини по даху, і лягли дивним візерунком.