Читати книгу - "♡♡страсті-мордасті♡♡, Маїра Цибуліна"

- Карліто, - звернулася я до свого начальника, - мені Іра тут шепнула на вухо, що ти ніяк не знайдеш собі пару.                                                  

- Так, Дошо, - сумно зітхнув Карл. - Ти запитаєш, як такий красень, як я, і без пари? А я тобі відповім, що люблять не за красу і не за гроші, і навіть не за секс ...

Я кивнула головою, погоджуючись з його думками.

- ... а ... любов приходить згори, тобто дається Богом. І любимо ми когось просто так, ні за що.

- У мене тут є на прикметі одна особа. Можу познайомити.

- Ну, не знаю, Доша. Я просто не люблю ходити на побачення в сліпу. А раптом мені не сподобається та особа!

- Ну, ти ж не зібрався одружуватися з нею, просто побалакаєш і почастуєш випивкою.

- А як звуть цю особу?

- Мусею.

- Ой, яке хороше ім'я! - зрадів Карл, зробивши ковток зі склянки. - Гаразд, я зустрінуся з твоєї Мусей. Коли?

- Я тобі передзвоню і повідомлю пізніше.  

Під вечір я так засмагла на сонці, що була схожа на червоне яблуко. Засмага до мене прилипає моментально. Ось Іра як прийшла білою сюди, так і пішла зі шкірою снігового кольору, тільки ніс у неї почервонів, і навіть під кінець шкіра з нього стала злазити.

Всю дорогу до будинку я намагалася додзвонитися до Мусі, але в моєму вусі кожен раз звучало чемно: «Абонент тимчасово недоступний». Розплатившись з таксистом, я побрела до дому. І не встигла я переступити поріг будинку, як мій мобільний задзеленькав. Я приклала «трубку» до вуха, і звідти понеслися злісні викрики Сергія Петровича.

- Навіщо ти телефон відключила? - бушував він. - Ти мені потлібна по заліз. Де тебе носить? Тільки не говоли, що ти плацюєш цілий день на лоботі в поті лиця! Я туди телефонував. Мені сказали, що ти сьогодні і не плацювала. Я думав, що ти голбатишся цілий день на лоботі, а виявляється - ти палишся на сонці в якомусь елітному клубі!

- Зараз я все поясню, - спробувала я вгамувати полковника, але він продовжував мене докоряти у всіх смертних гріхах світу цього.

Я увійшла в будинок і побачила в залі Сергія Петровича, котрий продовжував кричати на мене в телефонну трубку. Він був такий злий і розсерджений. Ще ніколи не бачила його в такому стані. Мені завжди здавалося, що його ніщо не може вивести з себе. Але я помилялася. Всі ми живі люди і час від часу нам зносить дах, від чого ми виливаємо злість, що накопичилася з часом на близьких нам людей.                                                  

Відключивши мобільний, я попрямувала до полковника.

- Алло! - верещав він в трубку. - Доша, не смій кидати телефон! Ось, блидке дівчисько! Все-таки відключилася.

- Сергію Петровичу, - звернулася я до змученого роботою полковника.

- Алло, Дошо, - продовжував він говорити з трубкою. - Я вже подумав, що ти від'єдналася.

- Так воно і є. Я відключила мобільний і поклала його в сумочку.

- Цього не може бути, - притих трохи він від подиву.

- Чому?

- Якщо твій мобільний в сумці, то поясни мені, будь ласка, як я тебе чую?

- Сергію Петровичу, покладіть трубку, - попросила я його, - і поверніться в сторону дверей.

Він зробив все, що я йому веліла.

- Доша! - зрадів він, побачивши мене. - А я уже подумав, що повільно втлачаю лозум.

- Що трапилося? - запитала я його.

- Муся не плиїхала з доказами до відділення, а мобільний її не відповідає.

- Я теж намагалася з нею зв'язатися, але її мобільний відключений.

- Ти їй дзвонила і плосила пливести мені докази?

- Звичайно. Я їй все точно пояснила, що треба робити.

- Тлеба глянути - заблала вона докази чи ні.

- Точно.

Ми пішли в мою кімнату. Касети і ножа не було на колишньому місці.

- Значить вона забрала, - підсумувала я. - Але чому вона не з'явилася у  відділенні?

- Не знаю, - відповів полковник. - Я завжди говолив, що вона безвідповідальна дула із фалбованими мізками. Вона нічого не вміє, клім як тлатити глоші і залицятися до хлопців. Ми ж без цих доказів не зможемо звинуватити длужину Потапенко в її злодіяннях.

- Ось так справи!

- У нас на неї нічого немає і якщо всі ті вбивства сплава її лук, ми її не зможемо алештувати і посадити. І все челез мою дулну дочку, яка не може виконати таке плостеньке завдання - пливести докази в відділення.

- Це не схоже на Мусю, - спробувала я виправдати подругу. - Ви до неї занадто несправедливі, Сергію Петровичу. Вона щосили намагається заслужити вашу довіру і повагу.

- Угу, я бачу, як вона намагається. Плям вже вся наділвалась від зусиль! - пожартував полковник. - За що мене Бог покалав такою дочкою?

- Я їй дзвонила вранці, а зараз вже сьома вечора, - почала я вголос розмірковувати, не звертаючи ніякої уваги на балаканину полковника. - Вона могла вже сотні разів змотатися в відділення і привести докази. Якщо вона цього не зробила, значить, їй хтось завадив.