Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Тиша. Лише спокійне пікання апаратів заповнює стерильну порожнечу лікарняної палати. Біля дверей я зупиняюся, обхоплюючи себе руками, намагаючись упоратися з тремтінням, яке пробирає мене зсередини. Його силует, такий нерухомий і блідий, викликає гостре почуття провини.

Він живий. Ця думка рятує від урвища у прірву. Кейн приїхав якраз вчасно з підкріпленням, Марка ж упіймали на півдорозі... У мені стільки запитань, стільки емоцій і почуттів, які так і просяться назовні, вони захльостуються мене, але це все потім. Головне, що він живий.

Я роблю крок усередину, обережний, боячись потривожити цей момент. Погляд Блейка, спочатку відчужений, вихоплює мене. Він піднімає голову з подушки, і наші очі зустрічаються.

— Привіт, — тихо говорю я, відчуваючи, як горло перехоплює.

- Привіт, - його голос слабкий, але в ньому відчувається теплота та сила.

Я підходжу ближче, почуваючи себе незграбно в лікарняному халаті поверх одягу. Помітивши, як очі його зосереджено опускаються на мій живіт, я затримую подих.

- Як ти? — питаю, ледве впораючись із тремтінням у голосі.

— Живий, — коротко відповідає він, а потім, наче щось згадавши, піднімає руку і, не замислюючись, торкається мого живота. Його тепла долоня жадібно ковзає по тканині, ніби вбираючи кожну мить, і цей жест змушує моє серце пропустити удар.

— З дитиною все добре? — його погляд тривожний, голос напружений.

— Все гаразд, — відповідаю я, кивнувши.

- А з тобою? — знову його пальці повільно гладять мій живіт, талію, вони ласкаво ковзають моїми вигинами, ніби він намагається переконати себе в правді моїх слів.

- Зі мною теж, Блейк, - шепочу я, насилу стримуючи емоції.

На мить ми просто дивимося одне на одного. Його очі вивчають мене, і я теж дивлюся, ніби намагаючись переконатися, що все це не сон.

- Це правда? — мій голос тремтить, коли я запитую те, що сиділо у глибині душі з того самого моменту, як він сказав це там, на підлозі.

- Що? - Він примружується, не відразу розуміючи.

— Ти справді кохаєш мене?

Його обличчя пом'якшується, і я бачу, як він ледь помітно киває.

- Так, - його голос рішучий і беззастережний.

У мене захоплює подих, і я не можу стриматися - сльози обпікаючими потоками скочуються по щоках.

- Іди до мене, - тихо кличе він, простягаючи руку.

Я підходжу ближче, дозволяючи йому притягнути мене. Блейк лежить, але його обійми, навіть ослаблені, такі самі теплі й рідні. Обережно влаштовуюся поруч, намагаючись не зачепити його хворе місце.

— Прошу, не плач, — шепоче він, погладжуючи мене по волоссю.

Я схлипую, уткнувшись у його шию, відчуваючи, як тіло тремтить від ридання.

- Все позаду, люба. Ну що ти... — його голос лагідний, теплий.

- Я просто... я не можу повірити, що все закінчилося, - шепочу я, підводячи голову і дивлячись йому в очі.

Моя рука торкається його щоки, щетина коле пальці. Він дивиться на мене з таким виразом, наче я його спасіння, а потім повільно тягнеться і цілує мене.

Його губи слабкі, рухи обережні, наче кожен поцілунок — довгоочікуваний подарунок. Я відчуваю, як моє серце тане від їхнього тепла.

— А я вже майже забув це відчуття, — шепоче він, відсторонившись.

- Яке? — питаю, дивлячись на нього крізь сльози.

- Тебе поряд.

На мить у мене перехоплює дух і час наче застигає в повітрі. Я опускаю голову йому на плече, а його рука лягає на мій живіт, продовжуючи гладити, зігрівати. Ми лежимо так, у цьому тихому, трепетному моменті, і в цю мить мені здається, що ніякий біль більше не зможе нас розлучити.