Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

За час моїх чергувань у посудомийні Палацу по конвеєру надходило чимало їстівних витворів мистецтва, та, як на мене, це був шедевр над шедеврами. Стоук Джонз, поза сумнівом, назвав би його марною тратою часу, але, мені здається, тут він був би неправий. Речі, здатні викликати сміх через тридцять років, — не даремна трата часу. По-моєму, це щось дуже близьке до безсмертя.

10

О пів на сьому, відзначившись у журналі реєстрації і взявши останній мішок зі сміттям, я спустився пандусом і викинув його в один з чотирьох контейнерів, що вишикувалися за кухнею, неначе кирпаті, сталеві вантажні вагони.

Обернувшись, я помітив на розі Керол Джербер і ще двох студентів. Вони палили і дивилися, як сходить місяць. Коли я попрямував туди, дістаючи з кишені куртки пачку «Пел-Мел», ті двоє одразу ж пішли геть.

— Гей, Піте, їж більше мейнської квасолі, — промовила Керол і засміялася.

— Ага. — Я припалив цигарку, а тоді, особливо не замислюючись, запропонував:

— У «Гоук» сьогодні показують два фільми з Боґартом. Початок о сьомій. Ми якраз встигнемо. Хочеш піти?

Вона палила і якусь мить не казала нічого та продовжувала посміхатися, і я знав, що вона скаже «так». Раніше я хотів тільки одного: повернутися до вітальні третього поверху і засісти за «чирву». Однак тепер, коли опинився подалі звідти, гра здавалася далеко не такою важливою. Невже я розпалився так, що погрожував вибити з Ронні Мейленфанта всі шмарклі? Схоже на те. Я доволі чітко це пригадував. Але тут, стоячи на вечірній прохолоді поруч із Керол, мені було важко зрозуміти чому.

— Я маю хлопця вдома, — нарешті промовила вона.

— Це означає «ні»?

Вона похитала головою, все ще злегка посміхаючись. Дим цигарки вився навколо її обличчя. Звільнене з-під сітки, яку обов’язково мали носити дівчата-посудомийки, волосся легенько маяло над чолом.

— Це інформація. Пам’ятаєш «Полоненого»? «Номере Шість, нам потрібна… інформація».

— У мене є дівчина вдома, — сказав я. — Теж інформація.

— А я маю ще одну роботу, репетиторство з математики. Обіцяла сьогодні годинку позайматися з дівчиною з другого поверху. Інтеграли. Алгебра. Вона безнадійна і постійно скиглить, зате шість доларів за годину. — Керол засміялася. — Стає все краще й краще! Ми обмінюємось інформацією як дурні.

— Отже, у Боґі жодної перспективи, — сказав я, анітрохи не переймаючись: я знав, що ми подивимося Боґі. І ще, здається, знав, що в майбутньому в нас буде роман. Мене охопила дивовижна полегкість, відчуття у грудях, ніби відриваєшся від землі.

— Я могла б зателефонувати Естер з «Гоука» і перенести інтеграли з дев’ятої на десяту, — сказала Керол. — Естер — ходячий жаль. Ніколи нікуди не ходить. Майже весь час лише сидить у бігудях і пише додому, як важко в коледжі. Хоча б перший фільм встигнемо подивитися.

— От і добре, — сказав я.

Ми рушили в напрямку «Гоука». Оце були дні: не треба було викликати дітям няньку, випускати собаку, годувати кішку і вмикати сигналізацію. Просто йшли.

— Це типу побачення? — спитала вона трохи згодом.

— Ну, напевно, щось таке, — відповів я.

Ми саме проходили повз східне крило корпусу і доріжки заповнювалися студентами, що теж йшли в кіно.

— Добре, — сказала вона, — бо я залишила сумочку в кімнаті й не можу заплатити за себе.

— Не турбуйся. Я багач. Порядно виграв сьогодні в карти.

— У покер?

— У «чирву». Знаєш таку гру?

— Жартуєш? Коли мені було дванадцять, я провела три тижні влітку в таборі «Вінні» на озері Джордж. Табір Асоціації молодих християн. Табір для бідних дітей, як називала його моя мати. Мало не щодня лив дощ, і ми тільки те й робили, що різалися в «чирву» і полювали на «стерво», — її очі дивилися кудись у далечінь, як буває, коли люди спотикаються об якийсь спогад, немов об туфлі в темряві. — «Шукайте даму в чорному». Cherchez la femme noire.

— Так, так, саме вона, — мовив я, знаючи, що в цю хвилину для неї не існую. Потім вона повернулася, широко мені всміхнулася і дістала цигарки з кишені джинсів. Ми тоді багато палили. Усі. Тоді можна було палити в приймальному покої лікарень. Я розповів про це своїй дочці, і спершу вона мені не повірила.

Я теж видобув цигарку і припалив нам обом. Така гарна хвилина; ми дивимося одне на одного у вогнику запальнички «Зіппо». Не так солодко, як поцілунок, та все одно гарно. Мене знову пойняла та ж легкість, те ж відчуття злету. Іноді твої обрії розширюються, сповнюються надією. Іноді здається, ніби ти здатний бачити те, що за рогом, а може, так воно і є. Це хороші моменти. Я заклацнув запальничку, і ми пішли далі, палячи. Наші долоні були близько, але не торкалися.

— Про яку суму йдеться? — поцікавилася вона. — Досить, щоб втекти до Каліфорнії, чи трохи менше?

— Дев’ять доларів.

Вона засміялася і взяла мене за руку.

— Отже, побачення, — сказала Керол. — Можеш купити мені ще й попкорну.

— Домовилися. Тобі все одно, який фільм буде перший?

Вона кивнула.

— Боґі — завжди Боґі.

— Ти права, — сказав я. — Та сподівався, що перший буде «Мальтійський сокіл».

Так і виявилося. На середині, коли Пітер Лорре відігрував свій доволі зловісний гомосексуальний епізод, а Боґі дивився на нього з ввічливим, лукавим подивом, я глянув на Керол. Вона дивилася на мене. Я нахилився і поцілував її в масні від попкорну губи в чорно-білому місячному світлі першого натхненного фільму Джона Г’юстона. Губи в неї були солодкі та податливі. Я трішки відсунувся. Вона все ще дивилася на мене. Легка посмішка повернулася. Керол простягнула мені свого пакетика з попкорном. Я відповів коробочкою з льодяниками, і ми додивилися фільм до кінця.

11

Дорогою назад до комплексу гуртожитків Чемберлен — Кінг — Франклін я майже несвідомо взяв її за руку. Вона досить природно переплела пальці з моїми, та, здавалося, у ній відчувалася деяка скутість.

— Повернешся на «Бунт на «Кейні»»? — спитала вона. — Якщо не загубив корінець квитка, тебе пустять. Або візьми мій.

— Та де. Я маю вчити геологію.

— Закладаюся, все закінчиться картами на цілу ніч.

— Не можу собі цього дозволити, — заперечив я цілком щиро. Я збирався повернутися і засісти за підручник. Чесно.

— «Самотні боріння» або «Життя кредитного студента», — сказала Керол. — Щемливий роман Чарльза Діккенса. Ви ридатимете, коли хоробрий Пітер Райлі кинеться в річку, дізнавшись,