Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Це я залишив без уваги, підібрав підручника і тицьнув йому під пахву, неначе згорнуту газету.

— Мені твоя допомога не потрібна!

Я хотів був кинути щось різке, та знову зауважив неймовірну блідість його щік, плями рум’янцю посередині й те, як злиплося від поту волосся. Я знову вловив його запах — аромат перегрітого трансформатора — і тут же усвідомив, що до запаху додався ще й звук. У грудях його хрипіло та хлюпало. Якщо Стоук Джонз ще не знав дороги до медпункту, то, мабуть, невдовзі дізнається.

— Господи, я ж не пропоную тягти тебе на плечах! — я спробував наліпити на мармизу посмішку, й у мене більш-менш вийшло. Та й чому б не посміхатися, хай йому грець? Хіба не лежать у мене в кишені дев’ять баксів, яких вранці там не було? За мірками третього поверху Чемберлена я був багачем.

Джонз звернув на мене свої темні очі. Стиснув губи в тонку смужку, потім кивнув.

— Гаразд. Аргумент зараховується. Дякую, — і знову подався вгору карколомним темпом. Спочатку Стоук далеко мене обігнав, але згодом крутизна схилу почала даватися взнаки і він сповільнив ходу. Його сопливе дихання пришвидшилося і стало голосніше. Порівнявшись з ним, я це ясно відчув.

— Може, не варто так гнати? — спитав я.

Він зиркнув на мене нетерпляче, мовляв, «ти ще тут?»

— Може, варто мені відсмоктати?

Я вказав на соціологію.

— Вона зараз знову вислизне.

Він зупинився, міцніше затис підручника під пахвою, знову оперся на милиці, згорбившись, неначе сердита чапля, виблискуючи на мене очима з-під пасом скуйовдженого чорного волосся.

— Іди-йди, — сказав він. — Мені нянька не потрібна.

Я знизав плечима.

— Я тебе не пильную. Просто набридло бути самому.

— А мені ні.

Я попрямував далі, сердитий, навіть попри дев’ять баксів. Ми, блазні класу, не кидаємося заводити нових друзів — двох-трьох нам вистачає на все життя — але, коли дають копняка під зад, нам це теж не вельми до смаку. Ми прагнемо мати купу знайомих, від яких можна виходити під вибухи сміху.

— Райлі, — долинуло з-за спини. Я обернувся. «Що, все-таки вирішив трохи відтанути», подумав я. Як же я помилявся. — Жести бувають дуже різні, — промовив Стоук. — Вимазати кремом двері старости — це лише на порядок вище, ніж обмазати парту Крихітки С’юзі шмарклями, бо не зумів вигадати іншого способу зізнатися їй у коханні.

— Я дверей Дірки не мастив, — відрубав я, розлютившись ще дужче.

— Ага. Але ти граєш у карти з очком, що їх намастило, тим самим даючи йому кредит довіри.

Здається, тоді я вперше почув цей вислів, що зробив собі неймовірно кепську кар’єру в сімдесятих і прококаїнених вісімдесятих. Головно в політиці. Гадаю, кредит довіри помер від сорому приблизно у вісімдесят шостому, коли ті, що в шістдесятих безстрашно маршували на антивоєнних протестах і виборювали расову рівність, почали відкривати для себе дуті облігації, спосіб життя а-ля Марта Стюарт і тренажер-ескалатор.

— Навіщо ти марнуєш час?

Така прямолінійність мене роздратувала і я, як розумію тепер, озираючись назад, бовкнув неймовірну дурницю:

— А в мене багато часу для марнування.

Джонз кивнув, немов нічого іншого й кращого не очікував. Він знову рушив уперед і пройшов повз мене своєю звичною рвучкою ходою: голова схилена, спина скоцюрблена, злипле волосся теліпається, соціологія міцно затиснута під пахвою. Я постояв, чекаючи, чи вона знову не вистрибне на волю. Цього разу нехай штовхає її милицею, я не втручатимусь.

Проте книжка не вирвалася. Дочекавшись, поки він дістався до дверей «Голіуоку» і, трохи пововтузившись, врешті-решт ввалився досередини, я рушив своєю дорогою. Наклавши повну тацю, я сів поруч з Керол Джербер і рештою посудомийок. Тобто якнайдалі від Стоука Джонза, що цілком мене влаштовувало. Пригадую, він теж сидів осторонь від інших інвалідів. Стоук Джонз сидів осторонь від усіх. Клінт Іствуд на милицях.

9

Звичайний контингент почав збиратися о п’ятій. О чверть на шосту посудомийна команда вже працювала на повну, і так тривало годину. Багато гуртожитських на вихідні їхало додому. Та всі, хто залишився, прийшли на вечерю, що складалася з квасолі, сосисок і кукурудзяного хліба. На десерт було желе, у Палаці прерій його подавали майже завжди. Якщо кухар був у доброму гуморі, ми отримували його з крихітними шматочками фруктів. Ледь метушня почала вщухати, Керол, що займалася столовим начинням, раптом відвернулася від віконечка роздачі, вся трусячись від сміху. Щоки її аж палали. Штука, що підпливала на конвеєрі, була роботою Скіпа. Пізніше ввечері він у цьому зізнався, та я здогадався одразу ж. Хоча навчався він на педагогічному відділі і, найімовірніше, йому судилося викладати історію та тренувати бейсболістів у старій добрій рідній школі, поки у віці приблизно п’ятдесяти дев’яти років його не вб’є настояний на алкоголі інфаркт, Скіпові з повним правом належало вивчати мистецтво. Він, можливо, так би і вчинив, коли б походив не від п’яти поколінь фермерів, що говорили: «ая чисто, того шо, був бись» і «як нє, то я засміюся і поцілую свиню». Він був чи то другий, чи то третій у їхній розрослій родині (чиєю релігією, як якось висловився Скіп, був ірландський алкоголізм), хто взагалі вступив до коледжу. Клан Кірків міг — та й то ледь-ледь — уявити в своїй сім’ї вчителя, але точно не художника чи скульптора. А в свої вісімнадцять Скіп бачив не далі, ніж вони. Він знав тільки, що не дуже пасує до дірки, в яку намагався угвинтитися, і це збурювало його душу, змушувало забрідати в чужі кімнати, переглядати платівки і критикувати музичні смаки майже кожного.

До 1969-го Скіп уже краще розумів, хто він і що він. Того року він зробив з пап’є-маше модель в’єтнамської сім’ї, яку спалили на завершення демонстрації за мир перед Фоґлерівською бібліотекою. З позичених підсилювачів «Янгбладз» співали «Згуртуймося», а хіпі з неповною зайнятістю звивалися в ритмі, наче первісні воїни після полювання. Бачите, яка мішанина в моїй голові? Це була Атлантида — ось єдине, що я знаю — далеко-далеко під товщею океану. Картонна сім’я горіла, протестувальники-хіпі танцювали, скандуючи: «Напалм! Напалм! Сміття з небес!», а тоді спортсмени та члени студентських братств почали жбурляти речі: спочатку яйця, потім каміння.

Та осіннього вечора 1966-го залитися сміхом і відвернутися від конвеєра Керол змусила не картонна сім’я, а непристойний чоловічок-ковбаска, що стояв на вершині Маттергорну з запеченої голіоуцької квасолі. У належному місці хвацько стирчав йоржик для