Читати книгу - "Затемнення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Едвард повернувся до справ.
— Я привезу Беллу сюди в п’ятницю по обіді, щоб залишити хибний слід. Потому ти можеш зустрітися з нами і віднести її в одне місце, яке я знаю. Воно досить далеко, і там більш-менш легко оборонятися, але не думаю, що це буде потрібно. Я піду іншим шляхом.
— А потім що? Залишити її там із мобільним телефоном? — критично поцікавився Джейкоб.
— У тебе є кращі ідеї?
Джейкоб раптово зробився самовдоволеним.
— Взагалі-то є.
— О… Знову. Зовсім непогано, пес.
Джейкоб швидко обернувся до мене, ніби намагаючись грати гарного хлопця, долучаючи і мене до розмови.
— Ми намагались умовити Сета залишитися з двома наймолодшими. Власне кажучи, він і сам іще замолодий, але дуже впертий і неслухняний. Тож я подумав, чому б не дати йому нове доручення — бути мобільним телефоном.
— Доки Сет Клірвотер перебуває у вовчий подобі, він буде ментально поєднаний зі зграєю, — сказав Едвард. — До речі, а відстань не має значення? — додав він, цього разу звертаючись до Джейкоба.
— Ніякого.
— Навіть три сотні миль? — спитав Едвард. — Вражає.
Джейкоб знову удавав гарного хлопця.
— Це максимальна відстань, на яку ми віддалялися, ставлячи експерименти, — пояснив він мені. — Зв’язок усе одно був чудовий.
Я неуважливо кивнула. Мені стало зле на саму думку, що маленький Сет Клірвотер уже також вовкулака, ця думка заважала сконцентруватися. В своїй пам’яті я бачила його відкриту усмішку, яка нагадувала мені Джейкоба, коли той був молодшим. Йому ж щонайбільше п’ятнадцять, якщо взагалі виповнилося. Його ентузіазм під час наради біля вогнища раптом набув нового значення…
— Це гарна ідея, — здавалось, що Едвард неохоче ухвалює це рішення. — Я почуватимусь ліпше, якщо там буде Сет, навіть не беручи до уваги можливості зв’язку. Не знаю, чи зміг би я залишити Беллу там саму. Тільки подумайте, до чого дійшло! Довіряти вовкулакам!
— Боротися вкупі з вурдалаками — замість боротися проти них! — Джейкоб перекривив відразливий тон Едварда.
— Що ж, ви і досі збираєтесь боротися проти деяких з них, — відрізав Едвард.
Джейкоб посміхнувся.
— Саме через це ми тут.
РОЗДІЛ 19. ЕГОЇСТКА
Едвард відніс мене додому на руках, правильно припустивши, що я буду не в змозі іти сама. Напевно, я заснула десь по дорозі.
Коли я прокинулась, то була у власному ліжку, крізь вікно під дивним кутом падало тьмяне світло. Схоже було, що вже близько полудня.
Я позіхнула та потягнулась, спробувала долонею намацати Едварда, але наштовхнулась на порожнечу.
— Едварде? — промимрила я.
Нарешті пýчки моїх пальців натрапили на щось холодне та гладеньке. На його руку.
— Цього разу ти справді прокинулась? — прошепотів він.
— М-м-м, — ствердно видихнула я. — А що, було багато хибних пробуджень?
— Ти спала дуже неспокійно — весь день балакала уві сні.
— Весь день? — кліпнула я очима і знову визирнула у вікно.
— В тебе була довга ніч, — промовив він підбадьорливо. — Ти заслуговуєш провести всенький день у ліжку.
Я сіла, в голові крутилось. Світло проникало в мою кімнату з заходу.
— Оце так так!
— Ти зголодніла? — припустив він. — Хочеш сніданок у ліжко?
— Та ні, — простогнала я і знов потягнулась. — Я повинна встати і трохи розім’ятися.
Едвард узяв мене за руку та провів до кухні, уважно слідкуючи за мною, наче я могла впасти. А може, він гадав, що я сновида.
Я зробила найпростіший сніданок, просто закинула кілька крекерів у тостер. Мимохідь я поглянула у його хромовану поверхню, як у люстро, і жахнулась.
— Ох, яка ж я «красуня»!
— В тебе була важка ніч, — знов промовив Едвард. — Тобі було б варто залишитись удома і як слід виспатись.
— Ага, звісно. І все проґавити. Знаєш, тобі слід уже звикати до того факту, що тепер я — член твоєї родини.
Він посміхнувся.
— Ймовірно, я до цього звикну.
Я сіла за стіл зі своїм сніданком, а він умостився навпроти мене. Коли я підняла руку, щоб укусити бутерброд, то побачила, що Едвард пильно дивиться на мій зап’ясток. Я опустила очі та збагнула, що в мене на руці досі хилитається Джейкобів подарунок, який він вручив мені на вечірці.
— Можна? — спитав Едвард, указуючи на мініатюрного дерев’яного вовка.
Я голосно ковтнула.
— Ну звісно.
Він просунув руку під браслет і зважив маленьку фігурку на своїй білосніжній долоні. На секунду я злякалась. Найменший рух його пальців міг перетворити кулон на малесенькі скіпочки. Але, звісно ж, Едвард ніколи б цього не зробив. Він лише трохи потримав вовка на долоні й відпустив. Той хитнувся і злегка зачепив мій зап’ясток.
Я дивилась Едварду в очі й намагалася зрозуміти, що він відчуває в цю мить. Бачила я хіба задумливість; всі інші почуття, якщо вони і були, він сховав десь дуже глибоко.
— Джейкоб Блек може дарувати тобі подарунки.
Це не було ані запитання, ані звинувачення. Просто констатація факту. Але я знала, що він згадує мій минулий день народження, коли я влаштувала істерику щодо подарунків. Я не хотіла, щоб мені їх дарували. Особливо Едвард. Це було цілком нелогічно, і певно ж, усе одно ніхто про мене не забув…
— Ти дарував мені подарунки, — нагадала я йому, — ти ж знаєш, що я люблю все, зроблене власноруч.
На секунду його губи скривилися.
— А як щодо тих, які були у використанні? Такі ти приймаєш?
— Що ти маєш на увазі?
— Цей браслет, — він провів пальцями навколо мого зап’ястка, — ти часто його носитимеш?
Я знизала плечима.
— Тому що ти не хочеш образити Джейкоба, — проникливо припустив він.
— Так, мабуть.
— Тоді чи не здається тобі, що це буде чесно, — спитав він, розглядаючи мою руку; він повернув її долонею вверх і пробіг пучками вздовж кровоносних судин на зап’ястку, — якщо я також тобі щось подарую?
— Подаруєш?
— Так, кулон — він нагадуватиме тобі про мене.
— Ти і так присутній у кожній моїй думці, мені не потрібні нагадування.
— Якщо я щось тобі подарую, ти його носитимеш? — наполягав він.
— А кулон точно вживаний?
— Так, якийсь час він належав мені, — Едвард посміхнувся своєю янгольською усмішкою.
Якщо це була лише реакція на подарунок Джейкоба, тоді я з радістю прийму кулон.
— Що завгодно, аби ти був щасливий.
— Ти помітила нерівність? — у його голосі почулось звинувачення. — Бо я помітив!
— Яку таку нерівність?
Його очі звузились.
— Всі, кому заманеться, мають право дарувати тобі подарунки. Всі, окрім мене. Я хотів зробити тобі подарунок на випускний, але не зробив. Це надзвичайно нечесно. Як ти це поясниш?
— Легко, — знизала я плечима. — Ти для мене — набагато важливіший, ніж будь-хто. І
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Затемнення», після закриття браузера.