Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Лера прокинулася пізно, випила чаю, з’їла яєчню, яку посмажив Міша, і знов задрімала. Те, що діялося надворі, мало її турбувало: зрештою, найголовніша погода та, що в домі. А Міша був поруч, раптова буря відрізала йому шляхи до втечі, і Лера з легким серцем могла дивитися сни про рожевих поні.

Міша не поділяв її благодушності, але нічого не міг змінити. Телефони його однокурсників не відповідали. Ті, до кого він усе-таки зміг додзвонитися, ховалися в гуртожитку або по домах, багато хто панікував, намагаючись розшукати родичів. МНС закликало до спокою і дисципліни, над містом кружляли вертольоти, їхній рокіт додавав колориту в загальну атмосферу кінця світу.

Міша намагався мені додзвонитися разів двісті. Відповіді, звісно, не одержав. Інтернету не було. Телевізор, на диво, працював — єдиний кабельний канал при повній відсутності новин. Ішли старі програми в записі. Ніхто й словом не згадував про катастрофу, у якійсь студії незнайомі люди про щось говорили — нечутно, бо Лера спала, і Міша стишив звук.

Він сидів на старому скрипучому стільці й марудився, оскільки відчував: треба бути не тут. Він хотів діяти, йому треба було комусь допомагати, рятувати, виводити з-під падаючих уламків, але він не знав, куди бігти й де зараз потрібні волонтери. А ще він боявся, що варто йому відчинити вхідні двері — і Лера прокинеться, й Міша тоді не зможе піти.

І тут на екрані телевізора, де беззвучно говорили чоловіки й жінки, з’явилася одна — років п’ятдесяти, з простим круглим лицем, розгублена й бліда. Вона довго ворушила губами, потім вийняла фотокартку — і Міша завмер, дивлячись на неї.

Бо це було фото Сема, зроблене, очевидно, кілька років тому. Сем був у шкільному костюмі й зі стрічкою «Випускник» через плече.

Жінка говорила, витирала сльози, а Міша шукав і не міг знайти пульт від телевізора. Лера спала. Пульт ховався в неї під рукою.

Міша обережно його витяг — на все поле телеекрана якраз відкрилося Семове обличчя, і внизу побігли титри. Забувши про все, Міша дивився на екран...

Потім відкинув пульт, обережно зачинив двері в кімнату і вже через хвилину виходив з під’їзду — назустріч дикому вітру, піску й сміттю в повітрі, смерчам, грозі й Апокаліпсису.

Мільйони поліетиленових пакетів ширяли над містом. Зв’язка повітряних куль, зірваних вихором з весільної машини, крутилася на рівні десятого поверху й здавалася знущанням серед загального жаху. Міша пробирався пригнувшись, подекуди навпомацки, бо через пил у повітрі неможливо було розплющити очі. Він замотав лице шарфом і дихав, як нирець, коли-не-коли. Він ішов до нашого гуртожитку, але не встиг дійти.

— Васильєв!

Міша обернувся. До нього, пригинаючись і замотавши лице, бігла людина у формі приватного охоронного підприємства — сірі штани, сіра куртка з нашивками, натягнутий на лоба картуз з довгим козирком. Міша напружився, відчувши біду.

Чоловік підбіг упритул. Зірвав шарф з лиця. Міша його впізнав — вони бачилися, хоча й за дуже неприємних обставин. Перед Мішею стояв Піпл у формі приватного охоронця.

— Як твоя подруга? — він намагався перекричати вітер, гуркіт грому й гуркіт жерсті на даху сусідньої бензоколонки.

— Нічого не пам’ятає! — прокричав у відповідь Міша.

— У тебе телефон з собою?

Міша подав йому апарат:

— Зв’язок поганий! А де Дар’я? Я не можу до неї додзвонитися!

Повільно підійшли ще двоє. Одного Міша бачив уперше — це був чоловік років сорока, округлий і м’який і, як видно, сліпий — його очі дивилися крізь предмети, болісно мружачись від піску й пилу. Його тримала за руку жінка, яку Міша впізнав, — це була Ліза.

— Він піде з нами, — сказав сліпий.

— Ти впевнений, Льошо? — перепитала Ліза.

Сліпий кивнув.

Тут доведеться зробити ще один відступ і пояснити, чому Льоша, Ліза й Піпл зустрілися з Мішею цього ранку саме за таких обставин.

Чаклун показав мені справжні кадри захоплення Лізи. Зневірившись видзвонити Гришу й застрягши в безнадійній пробці, вона вирішилася покинути машину й добратися до порталу пішки — вона шукала Інструктора, на нього була її остання надія. Коли чотири здоровенних гевали без слів напали на неї і спробували скрутити, Ліза дала здачі безжально, але контролюючи силу, щоб по можливості нікого не вбити.

Далі все пішло не так. Здатність Лізи руками валити стовпи й поглядом гнути залізо зникла так само незбагненно, як колись з’явилася, і Ліза опинилась у становищі танкіста, який потрапив під вогонь артилерії без танка й навіть без штанів. Утім, Лізу це не зупинило: вона була людиною тренованою й безстрашною, і кілька хвилин їй вдавалося стримувати чотирьох нападників.

Потім її просто вирубали. Звалили на ноші «швидкої допомоги», заздалегідь заготовлені, і затягли в джип приватної охоронної фірми.

У цей самий час Льоша, сидячи за комп’ютером, моделював варіанти майбутнього. Про те, що насувається катастрофа, він знав іще вчора. Тепер він намагався серед безлічі ймовірностей відшукати хоч один сценарій, за яким місто залишилося б ціле, а службовці Доставки — живі.

Варіантів не було. Життя просувалося вперед безліччю стежинок, що бігли в різні боки, але подія-роздоріжжя залишалася незмінна: чаклун відкрив портал, Тіні ринули в місто. Льоша, як і Гриша, чудово