Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

якими відкрив увесь незнаний і привабливий мистецький світ, передусім будячи в юнацьких, неотесаних, але жадібних до знань і вразливих душах любов і повагу до краси латинської мови, до чару поезії і величної розкоші прози. Невдовзі заслужив при толозькому дворі такої пошани, що, коли йшлося про регулювання стосунків між готами й імперією, його допомога стала просто необхідною як для Теодоріха, так і для префектів преторію Галлії. У Толозі був полум’яним речником прав імперії стосовно відданих готам провінцій: римське населення цих земель благословляло його як оборонця й опікуна; натомість у Арелаті наполегливо проголошував гасло вічного миру між імперією та наймогутнішим із варварських народів, вбачаючи у зв’язку цих потуг запоруку безпеки, цілісності й неподільності імперії та захист від апетитів інших племен, які зі всіх боків шарпали володіння Риму, його повагу й ідею pacis romanae. Разом з тим, був супротивником дальших готських завоювань, — коли Теодоріх, занепокоєний тріумфом Аеція над бургундами і його спілкою з гунами, обложив Нарбону, — Авіт перестав відвідувати Толозу і навчати королівських синів. Також щиро радів із першої перемоги Літорія, але вимагав негайного укладення миру на засадах семилітньої давності. Коли ж Літорій почав затягувати війну, — ображений Авіт майже повністю відійшов від громадського життя, сховавшись у затишку своїх арвернійських володінь, які не залишав аж до часу, коли після Літорієвої поразки воля цісаря та патрикія покликала його на посаду префекта преторію Галлії; в Римі-бо та Равенні добре знали — бодай якось почесне закінчення готської війни, що недавно була такою переможною і будила такі сміливі надії, під силу лише Авітові. Щоправда, Аецій після повернення до Галлії намагався відновити військові дії проти переможних візіготів, але військо було проріджене, деморалізоване і так занепало духом, що навіть присутність патрикія не в силах була пробудити запалу до бою. А ще гіршими були настрої населення Галлії, особливо ж Нарбонської провінції та Другої Аквітанії: могутні посесори — так само, як міста — голосно висловлювалися проти дальшої війни. Аецій був здивований і серйозно занепокоєний обуренням, яке Літорій з гунами викликали проти себе у всій західній та південній Галлії. Населення на ґвалт домагалося відкликання гунських полків, але без них римське військо не було тоді здатне на переможну війну з готами. Отож, єдиним виходом був мир. Аецій знав, що у цій справі може розраховувати лише на префекта преторію і вже наперед оцінював вартість послуги, яку Авіт міг би надати імперії. Усе ж, попри це, а, можливо, саме тому, не міг стримати роздратування і неприязні, які викликав у нього вигляд префекта, і коли комеси з урядниками покинули кімнату, залишивши достойників на самоті, не міг стриматися, щоб не сказати кусючим тоном:

— Розповідають, найпресвітліший мужу, що під час останньої війни твої свояки і приятелі, Оммації, Фавстини та Доміції, вчинили неабиякі подвиги, шарпаючи де і як могли крила цісарського війська…

Авіт втупився в Аеція спокійним серйозним поглядом.

— Воістину, кривдиш мене, найславутніший, не зволивши згадати і моїх подвигів разом з іншими… Я не раз і не двічі на чолі своїх буцеларіїв та колонів оддубасив як слід найгірших грабіжників, яких лише знає світ — гунів…

— І ти смієш казати це, найпресвітліший префекте?!.. Чи знаєш, що за таку річ, як за звичайну зраду, належить вішати… рубати голови… конфісковувати майно?!..

— Знаю, найславутніший… Я бачив цілі маєтки, пущені з димом… справжні ліси повішеників… сенаторів і посесорів, закутих у кайдани… Найпресвітліший Літорій напрочуд добре переслідував і викоріняв зраду. Дикі гуни вриваються до містечка, до вілли, до села… Грабують… б’ють… ґвалтують жінок… ріжуть худобу… Коли ж чиясь рука здійметься в обороні — вступає в дію військовий закон магістра кінноти і проголошує: «Зрада… підтримка готів… завдання шкоди союзникам!» А потім вогонь, меч, шибениця, кайдани… Одного старенького сенатора з Бітуригії вкинули до в’язниці, бо він справді не знав, хто саме ворог, а хто союзник: гот чи гун?!..

Аецій не поспішав одповідати. Якийсь час мовчки придивлявся до префекта: його багряниці, дрібних доглянутих рук, бороди із золотавим відблиском, невеликих, дуже гарної форми стіп, гемми зі жіночим портретом на мізинці правої руки. Лише тоді, коли помітив, що у пильному запитальному погляді Авіта з’являється вираз зверхності та тріумфу, — сказав неголосно, але виразно, твердо, суворо:

— Ти добре сказав, найпресвітліший Мецілію: закон війни… Це тяжкий закон, але найважливіший… Невже я маю тебе вчити тебе, потомка стількох сенаторських поколінь, що salus rei publicae suprema lex?… Я згоден. Гуни були недисциплінованими, обтяжливими, часто буйними, жорстокими і дикими. Але билися pro pace Romana. То що ж означають хоча б і десятки спалених сіл, зруйнованих вілл і розграбованих містечок, коли ті, що палили, руйнували і грабували, несли на своїх копитах і вістрях своїх мечів звитягу Роми.

Авіт весело засміявся:

— Несли, та не донесли, Аецію. В цьому вся річ. На що ж здалися всі ті жертви, які галлійська людність, — байдуже, добровільно чи ні — мусила приносити дикості союзників pro salute rei publicae, якщо єдиним наслідком цього були поразка і ганьба?! Я не схвалюю того, що Тедоріх учинив із полоненим римським воєначальником, але ж воістину, Аецію, ніколи жоден ворог — ні держави, ні твій особистий, — не завдав тобі, твоїй славі і твоїй праці заради римського миру такої шкоди, як дурень, шаленець і зарозумілець, — справжній міхур, надутий бездумною пихою — огидний поганин Літорій.

Аецій зблід.

— Не смій так казати про Літорія, — засичав крізь зціплені зуби, ледве стримуючи лють, — він був моїм найдорожчим другом… Ганьба тобі, Мецілію!.. Чуєш?… Кажу це не як патрикій префектові, а як воєначальник своєму колишньому солдатові: ганьба римлянину, що чинить наругу над мертвим… нехай лише словом…

У свою чергу зблід Авіт.

— Я, Аецію, не хотів образити ні тебе, ні твоїх почуттів… і не хотів чинити наругу над мертвим… Але ж я галлієць і християнин, — моє серце не може не обливатися кров’ю від тих нещасть, які спадають на мою країну, і не може не краятися, коли полководець християнської імперії,