Читати книгу - "Війна Калібана"

- Ага, - сказав він, - добре.

Амосові кімнати були, скоріш, навіть меншими за каюти на «Росінанті»: два крихітні особисті простори, спільна кімната в половину менша за камбуз і ванна кімната – з висувною раковиною і туалетом в душовій кабіні. Будь там ще й Амос то клаустрофобії б не уникнути.

Натомість він побачив як Пракс заселився, узяв швидкий душ і попрямував до широких, люксусових коридорів станції. Повсюди були рослини, але більшою частиною лиш як прикраси. Вигин палуби був настільки малопомітним, що Пракс майже уявив що він все ще у малознайомій частині Ґанімеду, що його діра була на відстані поїздки «трубою». Що там може на нього чекати Мей. Вчений дочекався поки вхідні двері зачиняться, дістав ручний термінал і під’ єднався до місцевої мережі.

Відповіді від «Персіс-Строукс» все ще не було, проте можливо було просто зарано на неї очікувати. Тим часом проблемою можуть стати кошти. Якщо він планує це фінансувати, самостійно йому це не вдасться.

Це означає Нікола.

Пракс налаштував термінал, розвернувши камерою до себе. Зображення було худорляве, виснажене. Багатотижневі злидні зморили його а часу на «Росінанті» не вистачило, аби відновити форму. Не виключено що він ніколи не відновиться. Втягнуті щоки на екрані можуть бути тим, ким він є наразі. Нехай. Він почав запис:

- Привіт, Нікі. Хочу щоби ти знала що я у безпеці. Дістався станції Тихо, але все ще без Мей. Я винайняв консультанта з безпеки. Розповів усе що знав. Схоже що вони справді можуть допомогти. Але це дорого. Це може бути дуже дорого. І вона вже може бути мертвою.

Він зробив паузу аби відновити дихання.

- Вона може вже бути мертвою, - повторив ботанік. – Але я маю спробувати. Я знаю що ти наразі не в ідеальному фінансовому стані. Я знаю що ти маєш думати про свого нового чоловіка. Але як маєш щось вділити – не для мене. Мені від тебе нічого не потрібно. Лиш Мей. Для неї. Якщо ти можеш їй хоч щось дати – це останній шанс.

Знову припинився, його свідомість обирала між «Дякую тобі» і «Це, блядь, найменше, що ти можеш зробити». Нарешті він лише просто вимкнув запис і відіслав повідомлення.

Затримка між Церерою і станцією Тихо в теперішніх координатах складала п’ятнадцять хвилин. Та все одно він не знав тамтешнього розкладу. Він міг відправити повідомлення і серед ночі і під час сніданку. Можливо їй нічого йому відповісти.

Байдуже. Він спробував. Він зможе заснути якщо знатиме, що зробив усе можливе.

Він записав і відіслав повідомлення своїй матері. Колишньому сусіду по кімнаті з коледжу, який зараз працював на станції Нептун, своєму науковому керівникові. Щоразу історію було оповідати трохи легше. Деталі стали пасувати краще, одне випливало з іншого. З ними він не міг говорити про протомолекулу. Воно їх як мінімум перелякає. Як максимум – вони вважатимуть що втрата позбавила його розуму.

Відправивши останнє повідомлення він тихо сів. Тепер, маючи повноцінний доступ до комунікацій, він зрозумів що повинен зробити ще дещо. Це не те що йому хотілося робити.

Він почав запис.

- Бася, це Праксідікі. Я хочу довести до твого відома що мені відомо про смерть Катоа. Я

бачив тіло. Воно не… воно не виглядало так, наче він страждав. Якби я був на твоєму місці, думаю, ці роздуми… роздуми були б на гірше. Мені шкода. Я просто…

Вимкнув запис, відіслав його і заповз у невеличке ліжко. Він очікував що воно буде твердим і незручним, але матрац обійняв його мов колиска, мов гель у протиперевантажувальному кріслі. Він легко заснув і прокинувся за чотири години, немов хтось натис на кнопку йому на потилиці.

Амоса все ще не було, не дивлячись на те що на станції була середина ночі. Відповіді від «Персіс-Строукс» все ще не було, тож Пракс записав м’який запит – просто для того аби впевнитись, що інформація не загубиться під час передачі, переглянув його і витер. Довго стояв під душем, двічі вимив голову, поголився і записав новий запит на якому виглядав дещо менш роздратованим сновидою.

За десять хвилин по тому як він відправив останнє відео, теленькнув сигнал про нове повідомлення. З затримкою воно ще не дійшло до Місяця навіть. Діставши термінал він побачив що воно було від Ніколи. Обличчя у формі сердечка виглядало старішим, аніж він пам’ятав. Скроні присипало першою сивиною. Але варт було їй посміхнутися тією м’якою, сумною посмішкою і їй знову стало двадцять, вона сиділа напроти нього у великому парку а бхангра бубоніла і лазери вимальовували живі картини на льодовому склепінні над ними. Він згадав як це було кохати її.

- Я отримала твоє повідомлення, - сказала жінка на екрані, - мені…мені дуже шкода Праксідікі. Мені хотілося зробити більше. Тут на Церері справи йдуть не дуже добре. Я переговорю з Табаном. Він заробляє більше за мене і якщо увійде в становище, він можливо, схоче також допомогти. Заради мене.

Тримайся там, стариганю. Ти виглядаєш втомленим.

На екрані мати Мей нахилилась уперед вимикаючи запис. Іконка показала авторизований трансфертний код на вісімдесят Ф’южнТековських реалів. Пракс перевірив курси обміну, перевів суму в долари ООН. Це була майже тижнева зарплатня. Не досить. Анітрохи не досить. Але чекай, це пожертва для неї.

Він знову відкрив повідомлення, зупинивши його на паузі між двома словами. Нікола дивилася на нього з терміналу, губи розкриті достатньо, аби він міг побачити її зуби. В очах жінки був смуток і жвавість. Він трохи поміркував над тим що це була її душа а не просто вибрик фізіології, який надав їй вигляду скутої втіхи. Він помилявся.

Поки він сидів, заглиблений у історію і уяву, з’явилося нове повідомлення. Цього разу з Місяця. «Персіс-Строукс». З половинчастим, між стурбованістю і надією почуттям він відкрив додану таблицю. На першому ж наборі цифр його серце тьохнуло.

Десь там може бути Мей. Вона може бути живою. Певно і Стрікленд з його людьми були там само. Їх можна відшукати. Їх можна упіймати. Мало відбутися правосуддя.

Він просто не міг цього собі дозволити.

Розділ тридцять другий: Голден.

Голден сидів на відкидному стільчику в інженерному відсіку «Росінанта» переглядаючи пошкодження і роблячи помітки для бригади ремонтників Тихо. Всі інші пішли. Дещо більше