Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

- Дякую, - ледь чутно вимовляю.

Схоже, Дмитро знав всі деталі. На мить, мені стало ніяково, але потім я розслабилась і прихилилась до вікна. За ним пробігали знайомі будівлі, дерева, міська метушня.

Далі ми їхали вздовж набережної і мене почало хилити в сон. Я на мить задрімала, а коли прокинулась ми вже заїжджали в двір. Коли автомобіль зупинився, мій погляд впав на гарний двоповерховий будинок з великими панорамними вікнами, і акуратно вистрежиним газончиком перед ним. Це місце мені сподобалось і за мить я стояла на порозі з рюкзаком в руці, куди заховала свою жахливу перуку.

Дмитро люб’язно провів мене в середину. Я чомусь, дуже хвилювалась, перед зустріччю з мамою Влада. Звалилась, як сніг на голову.

До вітальні доносився запах пиріжків. Вона, мабуть, поралася на кухні.

Ми направилися в її сторону, а серце все швидше билося об ребра.

- Доброго дня, Аню, - лагідно промовила жінка, випереджаючи мене і осяюючи добродушною посмішкою.

- Доброго дня, Любове Григорівно, - привіталась у відповідь. – Вибачте, за незручність і за те, що звалилась на вас мов, сніг на голову.

Матері Влада, на вигляд, десь за п’ятдесят. Висока, худорлява жінка з темним коротко стриженим волоссям, доволі симпатична, як на свої роки. Вона окинула мене привітним поглядом і зовсім не вимушено себе поводила.

- Ну що ти, дитино. Ти і так настраждалася, - м’яко відповіла вона, а мені стало ніяково. – Сідай люба, напою тебе чаєм чи кавою. Пиріжки з яблуками вже готові, - люб’язно запросила вона.

- Дякую, можна чаєм, - промовила я трохи освоївшись.

Як виявилось, вона знала про моє існування. І Влад стверджував те саме. Що ж він їй наговорив? Як багато вона знала про наші стосунки з її сином, та і про ситуацію, що виникла? Мені, раптом, стало дуже цікаво.

Любов Григорівна увімкнула електрочайник і сіла за стіл навпроти мене.

Я, тим часом, роздивлялася картини, якими була обвішана ціла стіна. Здебільшого, це були  морські пейзажі, в дуже гарному виконанні.

- Подобається? – раптом запитала жінка, висмикуючи мене в реальність.

- Дуже, - без краплі сумніву промовила я.

- Це моє хобі, яке приносить неабияке задоволення і заспокоює. Я б сказала, заняття для душі. А за фахом я звичайний бухгалтер, - ніби жалкуючи промовила вона.

Чайник закипів і Любов Григорівна піднялася, відкриваючи баночку з ароматними травами.  Вона обережно поставила дві чашки на стіл, складаючи мені компанію.

- Ви шкодуєте, що вивчились на бухгалтера? - раптом запитую я.

Вона ледь помітно посміхається роздивляючись свої картини.

- Ні, Аню. Зовсім не шкодую, - задумавшись промовила вона. – Я б тоді не зустріла свого, вже покійного чоловіка, і не народила чудового сина, - зізнається жінка, а в її очах проблискують ледь помітні сльози.

Батька Влада я не застала в живих, а от син в неї, справді, вийшов чудовим, просто найкращим. Здається, що я ніколи не сердилась на нього, ніколи не плакала і не страждала. Я тут, наче в іншому часовому вимірі. Прямо зараз хочеться обійняти її і подякувати за нього, але я не наважуюсь.