Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Вранці дам тобі карту і листа до мого економа.

— Дякую, Бенедикте!

— Приїду до тебе відразу, як закінчимо тут, — сказав він, — а поки це не сталося, посилатиму щодня гінців. Вони триматимуть тебе в курсі наших справ.

— Чудово, братику!

— Тоді знайди собі затишний закут, — порадив Бенедикт. — Думаю, що сигнал на сніданок ти не проспиш.

— Таке просипаю рідко, — сказав я. — Не будеш проти, якщо ми заночуємо там, де залишилася наша поклажа?

— Жодних заперечень! — сказав Бенедикт, і ми покінчили з вином.

Коли залишали намет, я, відкидаючи полотнище при вході, різким порухом руки зісунув його на кілька дюймів убік. Бенедикт побажав нам на добраніч, і, коли я відпускав полотнище назад, він стояв уже спиною до виходу й нічого не бачив. Так і не помітив шпарини завширшки кілька дюймів, яку я залишив у наметовій стінці.

Я постелив собі далеченько від наших клунків, обличчям до намету Бенедикта, а клунки, лаштуючись, підсунув ближче. Ґанелон здивовано поглянув на мене, я лише мовчки кивнув і очима показав на намет. Він поглянув туди, з розумінням кивнув і взявся стелитися правіше.

Прикинувши, який у нього зріст, я сказав:

— Знаєш, я б залюбки помінявся з тобою місцями. Що скажеш?

Аби виглядати природнішим, підморгнув.

— Та мені без різниці, — стенув плечима Ґанелон.

Табірні вогні гаснули один за одним, більшість воїнів уже спали. Лише вартові, які походжали з боку в бік, кілька разів звернули на нас увагу. Над табором стояла цілковита тиша, і жодна хмаринка не затуляла зоряного неба. Я добряче втомивсь, а запахи диму й сирої землі приємно лоскотали ніздрі, навіваючи спогади про інші часи та місця, про тамтешні походи і нічний відпочинок.

Та замість того, щоб склепити очі, я переніс один із клунків, кинув його в головах, сів, обпершись на нього, знову натоптав люльку і закурив.

Поки Бенедикт походжав наметом, я двічі перебазовувався з місця на місце. На кілька секунд брат узагалі зник з поля зору. Ось у наметі зарухалося дальнє світло, і я зрозумів, що він підійшов до скрині. Знову з'явившись, Бенедикт розчистив стіл і вдруге ненадовго зник. Повернувшись, усівся за стіл у такій самій позі, як перед тим. Я трохи посунувся, щоб краще бачити ліву руку Бенедикта.

Він гортав чи то книжку, чи щось завбільшки як книжка. Також, можливо, щось перебирав. Невже карти? Ну звісно ж, вони.

Я дорого заплатив би за те, щоб побачити карту, котру він тримав у руках. Ще чимало віддав би, аби мати напохваті Ґрейсвандір, на той випадок, коли хтось увійде до намету не через вхід, крізь який я дививсь, а якось інакше. У долонях і п'ятах поколювало, як це буває перед втечею чи боєм.

Та Бенедикт і далі залишався сам.

Він просидів нерухомо близько чверті години. Коли ж нарешті ожив, то заховав карти кудись у скриню та відразу загасив каганці.

Сторожа розміреним кроком ходила по табору, й Ґанелон захропів.

Вибивши люльку, я заховав її в кисет на поясі.

Завтра, подумки сказав сам собі. Якщо тільки прокинуся, то все буде гаразд...

5

Пожовуючи стеблинку, я лежав на траві коло річки і, сперши голову на руки, дививсь, як крутиться млинове колесо на протилежному березі. Над плесом, де кипіла піна, мінилася барвами невелика веселка, і час від часу вітер доносив до мене краплі води. Безперервне плюскотіння води та шум колеса глушили решту звуків лісу. Цим млином давно ніхто не користувавсь. Я милувався ним, бо вже кілька століть не бачив нічого подібного. Дивився на колесо і, слухаючи шум води, не просто відпочивав. Було в цьому видовищі й щось гіпнотичне.

Ми гостювали в Бенедикта третій день, і Ґанелон ходив у місто шукати розваг. Учора я теж вирушив разом з ним і з'ясував усе, що мене цікавило. Сьогодні ж мені не до розваг. Приймати рішення та діяти потрібно було швидко. У таборі все пройшло як по маслу. Бенедикт припильнував, щоб нас як слід нагодували, дав нам обіцяні карту та лист. Ми покинули табір, коли сходило сонце, а в полудень були вже у маєтку. Зустріли нас добре, показали, хто де житиме, а після того ми подалися до міста, де й пробули.

Бенедикт ще кілька днів збирався провести в полі. І поки його тут не було, я мав провернути одну справу. А це означало, що на мене чекає пекельна скачка. Про щедру на задоволення неквапну подорож не могло бути й мови. Мусив якнайшвидше пригадати всі потрібні тіні та вирушати у дорогу.

Гостини в цьому відображенні, що так нагадувало Авалон, можна було б назвати цілющими, якби не мої далекосяжні плани та постійні перешкоди на шляху до їхнього здійснення. Вони перетворилися на справжню манію, я повсякчас думав тільки про них. Та розуміти суть проблеми — це одне, й зовсім інше — її розв'язати. Тому всі ці знайомі краєвиди та звуки лише на короткий час відволікли увагу, після чого я знову з головою поринув у свої величні задуми.

Справа мала скластися бездоганно. Я збиравсь однією поїздкою вполювати двох зайців. Головне — зробити все непомітно, щоб не збудити нічиїх підозр. А це означало, що від пізнього вечора аж до самісінького ранку тут не буду. Я домовився з Ґанелоном, щоб у разі чого він прикрив мене.

Голова моя погойдувалася в такт рипінню колеса. Я вигнав із думок увесь непотріб та почав пригадувати, як має виглядати цей пісок, які в нього колір і температура, який там вітер, запах солі у повітрі, хмари в небі...

Потім задрімав. Мені снився сон, але не про місце, котре я шукав.

Увижалося величезне колесо рулетки, й на тому колесі стояли ми — всі-всі-всі. Мої брати та сестри, я, ще якісь люди — і ті, яких я знав колись, і ті, яких знаю тепер. Воно крутилося, й ми хто опускавсь, а хто підіймавсь. Усі, хто був на тому колесі, мали свої сектори. Опиняючись у найвищій точці, ми вимагали зупинити колесо, та воно оберталося далі, й ми починали обурено верещати. Раптом колесо сповільнило хід. Я був саме на підйомі. Переді мною догори ногами висів хтось білявий, він благав та погрожував, проте його крики тонули в мішанині голосів. Обличчя нещасного потемніло, скривилося, на нього було страшно глянути. Після того, як