Читати книгу - "Хто боїться смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Однозначно.
— А ти мене повернеш?
— Хіба можливо забрати тебе у Мвіти?
— Ні, — відповіла я. — Куди ти мене поведеш?
Тепер я просто говорила. Відповіді мене насправді не цікавили. Мені було потрібно якось зберігати спокій, а ящірка тим часом почала рости та змінювати колір.
— Я поведу тебе туди, куди тобі потрібно, — сказала вона. Що більше істота виростала, то звучнішим і повнішим ставав її голос. Він почав скидатися на поєднання трьох однакових голосів. — Я покажу тобі те, що тобі треба побачити, Оньєсонву.
Отже, вона мене знала. Я примружилася.
— Що ти знаєш про мою долю? — запитала я.
— Я знаю те, що знаєш ти.
— А що про мого біологічного батька?
— Що він — дуже лиха людина.
Решту своїх запитань я забула. Я забула геть усе. Переді мною стояла істота, яку я можу назвати лише кпоньюнґо, вогнедишником. Вона була завбільшки з чотирьох верблюдів і блищала всіма відтінками вогню. Тулуб у неї був жилавий і сильний, як у змії, на великій круглій голові красувалися довгі закручені роги, а на розкішних щелепах було повно гострих зубів. Її очі нагадували маленькі сонця. Вона курилася ріденьким димком, а пахла підсмаленим піском і паром.
Коли ми з матір’ю кочували, то в найспекотніший час дня сиділи у своєму наметі й вона розповідала мені історії про цих створінь. «Кпоньюнґо люблять заприятелювати з подорожніми, — казала вона. — Вони оживають у найспекотніший час дня — оце такий, як зараз. Вони виходять із солі давно померлих океанів. Якщо з тобою потоваришує хтось із них, ти ніколи не будеш сама».
Моя мати була чи не єдиною відомою мені людиною, що говорила про океани так, ніби вони існували насправді. Коли мене щось лякало — скажімо, побачений напівзогнилий верблюд або надмірна хмарність у небі, — вона неодмінно розповідала мені історії про них. Вона вважала кпоньюнґо добрими, величними істотами. Але зустрічі багато з чим у реальному житті часто-густо відрізняються від зустрічей із цим в історіях. Так було й тепер.
Мені відібрало мову. Я знала, що вона тут. Стоїть переді мною, тим часом як у Ссолу за півмилі від нас усі займаються своїми справами. Перехожі могли б помітити, як я стою тут і вдивляюсь у простір, але не стали б зупинятися. Для них я була недоторканна, дивачка, чаклунка, навіть якщо справді їм подобалася. Чи бачили вони, що переді мною стоїть кпоньюнґо? Може, й так. А може, й ні. Якщо так, то, можливо, звичаї вимагали полишити мене напризволяще.
У мене виникло знайоме вже відчуття своєрідного відсторонення, а потім — глибинної рухливості. Я знову йшла «геть». Цього разу це відбувалося біля цілого міста людей і без Мвіти поруч. Я була сама-самісінька, а ця істота мене забирала. Коли я піднеслася вгору, кпоньюнґо полетіла поруч зі мною. Я відчувала її жар.
— Такі, як я, не надто відрізняються від птахів, — сказала вона своїм дивним голосом. — Обернися.
Чи можу я обертатися під час таких «подорожей»? Я ще ніколи про це не замислювалася. Та вона мала рацію. Я вже якось обернулася на ящірку, і процес не надто відрізнявся від обернення на горобця чи навіть грифа. Я потягнулася до грубої шкіри кпоньюнґо, але швидко відсмикнула руку, несподівано злякавшись.
— Давай, — сказала вона.
— Ти… ти гаряча?
— Перевір сама, — відповіла вона. Хоч її писок цього не виражав, я знала: їй весело. Я повільно витягнула руку і торкнулась однієї лусочки. Я аж почула, як шкварчить моя шкіра, й відчула запах горілого.
— Ай! — скрикнула я й потрусила рукою. Та вона вела мене дедалі вище. Ми вже піднялися над Ссолу на п’ятдесят футів.
— Невже я… — Я поглянула на свою руку. Вона не здавалась обпеченою, та й боліла зовсім не так сильно, як мала.
— Ти лишаєшся собою навіть у дичавині, — промовила вона. — Але нас захищають твої та мої здібності.
— Я можу так померти?
— У певному розумінні можеш, — підтвердила вона. — Але не помреш, — додала вона тоді ж, коли я сказала: «Але не помру».
— Гаразд, — буркнула я й потягнулася знову.
Цього разу я витримала біль, шкварчання своєї руки та запах горілої шкіри. Відламала в неї одну лусочку. Моя рука закурилася димом, і я мало не закричала, але бачила попри дим, що залишилася неушкодженою.
Позаяк ми здіймалися дедалі вище, зосередитися було важко. Проте обернутися на кпоньюнґо, тримаючи в руці лусочку, було не так складно. Я витягнула своє нове лискуче тіло, насолоджуючись власним теплом. Я встояла перед сильним бажанням шугонути донизу, глибоко заритись у пісок і нагріти своє тіло так, щоб пісок розплавився й перетворився на скло. Я тихцем засміялася. Я б не могла так зробити навіть за бажання. Цією мандрівкою керувала не я, а кпоньюнґо. Я замислилася, чи не тому я також не могла вирости завбільшки з неї. Мені вдалося розтягнутися всього до трьох чвертей її розміру.
— Молодчина, — сказала вона, коли я закінчила. — Тепер дозволь повести тебе до місця, якого ти ще ніколи не бачила.
Ми гайнули до стіни з бурі й занурилися в неї. Менш ніж за секунду вийшли з іншого її боку. З положення сонця я здогадалася, що ми летимо на захід. Ми описали півколо й попрямували на схід.
— Отам Папа-Ші, — за хвилину сказала вона.
Я ледве глянула на те лихе місце, мешканці якого жорстоко позбавили життя Бінту й довіку страждатимуть на сліпоту. З покоління в покоління. Я прокляла Папа-Ші та всіх, хто там народився. Коли ми летіли повз нього, я прокляла його ще раз.
— Отам твій Джвагір, — промовила вона.
Я спробувала сповільнитися, щоб його побачити, але вона потягнула мене за собою. Я розгледіла лише розмиті обриси будівель удалині. Однак, хоч ми й промайнули повз нього за мить, я відчула, як моя оселя кличе мене, намагається повернути. Моя мати. Аро. Нана Мудра. Ада. Може, її син Фанта вже приємно здивував її, приїхавши до Джвагіра?
Ми з кпоньюнґо летіли над безкраїми землями, над сухістю, яку я знала все життя. Пісок. Твердий ґрунт. Низенькі деревця. Суха, мертва трава. Ми пересувалися надто швидко, щоб я помічала нечисленних верблюдів, піщаних лисиць і яструбів, яких ми, напевно, минали. Я замислилась про те, куди ми прямуємо. А ще
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.