Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Та можливо, що ми усе ж маємо справу зі значно серйознішою справою. Досі невирішеним залишається питання про те, чи комуністи, розселяючи українців на західних землях, прагнули тільки запобігти відродженню підпілля, а чи намагалися таким чином також призвести до їх денаціоналізації. Щонайменше ймовірною здається теза, що в 1947–1952 роках ті, хто правив Польщею, прагнучи створити етнічно гомогенну країну, вирішили примусово полонізувати в тому числі й українську меншину. Хоча виселення не були потрібні для знищення УПА, саме діяльність українського підпілля переконала діячів ПРП, що без переміщення людності в Польщі залишиться певна група людей, які вважають себе українцями та лемками. Розселяючи їх по всій країні, комуністи хотіли призвести до відмови цих людей — рано чи пізно — від їхньої етнічної ідентичності. Погодившись із цим припущенням, можна втямити доцільність здійснення таких значних переселень цивільного населення, які охоплювали десятки тисяч осіб, часто цілком очевидним чином не пов’язаних із партизанами, а іноді й прихильних до влади. Операцію національної асиміляції українців і лемків завбачливо «сховали» за протипартизанськими заходами, щоб отримати на неї згоду суспільства. Останнє завдання їм полегшував той факт, що про потребу політики етнічної асиміляції супроти меншин вже давно відверто говорили діячі партії ендеків. Якщо ця гіпотеза слушна, то ми маємо справу зі спробою вчинення членами ПРП так званого етноциду — термін цей стосується тих випадків, «коли якась група зникає культурно та мовно, без наявності масового знищення, а лише в результаті «цивілізаційного варварства»»[370].

Втім, незалежно від того, чи ми визнаємо операцію «Вісла» комуністичним злочином, чи спробою етноциду, безперечно те, що вона була проведена за дорученням комуністичного Політбюро та відбулася у часи прогресуючої сталінізації Польщі. Втім дивує, що й сьогодні вона знаходить захисників, котрі вважають її проведення цілком обґрунтованим, або навіть «етичним імперативом». Такі особи ставлять відтак цілком безпідставний знак рівності між ОУН-Б і УПА, діяльності яких органи влади фактично були зобов’язані покласти край, і всіма польськими громадянами української національності, заздалегідь припускаючи їх нелояльність. При цьому вони не помічають, що намагаючись виправдати подібним чином примусові виселення 1947 року, небезпечно наближаючись до межі релятивізації комуністичних злочинів.

Польсько-український конфлікт пам’яті

Події 1943–1947 років досі лягають важким тягарем на польсько-українські відносини. Уважний перегляд праць, присвячених цьому питанню, сповнює песимізмом. Із більшості українських публікацій, написаних аж ніяк не націоналістами, постає образ, дуже далекий від того, який змальований у творах польських дослідників. Українські автори охоче говорять про причини бійні, які вони вбачають у помилковій національній політиці II Республіки та небажання польського підпілля погодитися з самостійницькими прагненнями українців. Оцінюючи польсько-український конфлікт під час війни, вони вважають, що в 1943–1944 роках на Волині та в Східній Галичині сталася кривава, жорстока війна між поляками та українцями, внаслідок якої постраждало цивільне населення обох націй, при чому кількість жертв є справою другорядною. В 1943 році ми, отож, мали справу з війною, в якій обидві сторони вчинили численні, але по суті справи подібні злочини.

Цей погляд добре ілюструють слова Михайла Коваля, співробітника Національної Академії Наук України (НАНУ) та визнаного дослідника історії Другої світової війни, далекого від симпатій до УПА. Його книжку про долю України в Другій світовій війні, опубліковану в популярній серії Україна крізь віки, можна вважати виразом неофіційної позиції НАНУ. В ній ми читаємо:

Одним із головних об’єктів атак з боку УПА стали партизанські загони Армії Крайової [...]. Оунівці вчинили спробу примусового виселення поляків із західноукраїнських територій [...]. У взаємних терористичних акціях загинуло не менш як 40 тис. поляків — дітей, жінок, старих — і приблизно стільки ж українського населення (деякі автори називають 60–80 тис. тих і других)[371].

Такий погляд на польсько-українські стосунки під час війни домінує серед українських науковців, тим паче, гадаю, він також неофіційно визначає курс державної історичної політики.

З дедалі більшою радикалізацією поглядів на спільне минуле ми маємо також справу на польському боці, де щоразу ширше визнання громадської думки здобувають інтерпретації конфлікту, створені так званими націоналістично-кресовими середовищами, які мають підтримку частини істориків і журналістів. Згідно з цією версією мало не єдиною причиною діяльності ОУН-Б і УПА слід визнати ідеологію інтегрального націоналізму, яка передбачала створення етнічно гомогенної української держави. Антипольські акції на Волині та в Східній Галичині були, отож, зумовлені бажанням втілити в життя цю ідеологію її фанатичними послідовниками — відчуженими соціально та приналежними до маргінесу українського суспільства. Край геноцидові поклала тільки операція «Вісла» — цілком зрозуміла та виправдана, так само, як і попередні, аж ніяк не систематичні випадки польської відплати. Прихильники цієї інтерпретації легковажать вплив політики II Республіки на погляди українців, бо вважають, що «коли навіть і траплялися» якісь випадки дискримінації українців, то «були чимось маргінальним». Вони також переконані, що антипольські дії УПА на Волині та в Східній Галичині слід порівнювати зі злочинами, скоєними нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. Вони були «третім геноцидом», який навіть «перевищує» геноцидні ініціативи нацистів і комуністів. У зв’язку з цим кожен випадок використання визначення на зразок «конфлікт» чи «антипольська акція» є релятивізацією злочинів, скоєних українськими партизанами, і єдиним прийнятним терміном, який повинен і може бути присутнім у науковому та громадському дискурсі, є геноцид.

Відтак очевидно, що в питанні оцінки тогочасних історичних подій поляки та українці посідають дві майже абсолютно протилежні позиції. Причому, і з одного, і з іншого боку, ми маємо справу зі спрощенням дійсності. Неважко зауважити, що українська інтерпретація тогочасних подій була сконструйована таким чином, щоб уникнути однозначної оцінки бандерівських починань. Наголошування боротьби з АК створює враження, що на Волині та в Східній Галичині дійшло до рівнозначної партизанської війни, а пацифікацій зазнавали тільки села, які боронили сильні збройні формування. Хоча українські дослідники визнають, що внаслідок дій УПА постраждало невинне польське населення, проте одразу ж цю інформацію вони урівноважують словами про вбивства невинних українців. Крім того, оскільки польська влада була такою непоступливою супроти українців, то поляки, властиво, лише дорого заплатили за власну політику. Таким чином, не лише ставляться на один рівень дії АК й УПА, а й, що значно важливіше,