Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

ринку? Чи можна сподіватися, що хаос мільйона вільних воль колись нарешті перетвориться в (загальносуспільний) порядок й що він переплавить індивідуальний егоїзм у загальне благо? Які галузі економіки краще планувати, впливати на них з позиції влади, а які краще залишати в їхньому природному стані, laissezfaire? Проте облишмо ці старезні питання[870] й краще погляньмо, як же розвивалася віра в невидиму руку ринку й які сліди по собі лишила.

Історія прообразу й запрягу для диявола

Тема невидимої руки ринку, яка трансформує зло в загальносуспільне добро, червоною ниткою тягнеться всіма розділами першої частини цієї книги. Термін уперше ввів Адам Сміт, який, утім, згадує його лиш побіжно, ніби між іншим, так само як Кейнс свій термін animal spirits. Обидва терміни так і залишилися оповиті великою містикою, тому згодом довкола них сформувалася справді жива дискусія. І в наш час книги на ці теми займають у бібліотеках чимало місця.

Видається, що головна сила невидимої руки ринку має два вираження. По-перше, перетворює окремі вади в загальне добро (як ми це бачили в де Мандевіля). По-друге, невидима рука ринку діє як суспільна замазка, координатор, який пов’язує основні структури економіки та суспільства в одне ціле (як ми бачили на прикладі м’ясника в Сміта, який продає м’ясо, тому що сам отримує з цього користь, і лише другорядне значення має те, що він надає послуги іншим).

Сміт лише вигадав назву для феномену невидимої руки ринку[871], прообрази цього явища простежуються від самого початку історії нашої цивілізації. Уже в «Епосі про Гільгамеша» ми бачили, як відбувалося приручення, приборкування чогось злого, що спершу шкодило людству (цивілізації), але, зрештою, це дике, природне зло (Енкіду) використали в добрих цілях. Виграти з ним битву один на один було практично неможливо, довелося його обманути і загнуздати в запрягу це дике, хаотичне, від природи шкідливе зло в інтересах суспільного прогресу.

Як правильно підмітив Ф.А. Гайєк[872], про принцип невидимої руки ринку знали й давні греки, чи то вже говоримо про Епікура, Ксенофонта чи Аристофана:

Це легенда ще з давніх часів,

Що всі наші плани дурні й непотрібна бундючність Не такі вже й дурні, якщо служать загальному благу[873].

Про (спів) діяльність добра та зла багато розповідає і Біблія, наприклад, у притчі про пшеницю та кукіль, який, за вченням Ісуса, не варто знищувати, ризикуючи при цьому, що таке втручання завдасть шкоди й самому врожаю[874]. Не варто й не треба (на цьому світі) позбуватися зла, цим самим ми зіпсуємо дуже багато добра. Трохи згодом набагато детальніше цю тему досліджує Фома Аквінський, роздуми якого в певних місцях читаються майже як провіщення Бернарда де Мандевіля: «І не варто знищувати добро загальне, щоб запобігти окремому злу, особливо коли Бог настільки могутній, що будь-яке зло може використати ради чогось хорошого»[875]. Або: «Людські закони залишають деякі гріхи без покарання за умов недосконалих людей, коли сувора заборона під загрозою покарання всіх можливих гріхів перешкодила б багато чому корисному для суспільства»[876].

Звісно ж, ця думка аж ніяк не нова. Навіть мислителі епохи Просвітництва неодноразово її згадували, як вдало ілюструє Гіршман: «Гоббс назвав усі героїчні чесноти всього лиш формами боротьби людини за власне виживання, Лярошфуко — різними підвидами любові до себе, а Паскаль — типами марноти та божевільної втечі від справжнього пізнання себе»[877]. Також і в політології є своя невидима рука ринку, ім’я якій дає Монтеск’є: «Усе це нагадує систему впорядкування світу, де є сила, що постійно відштовхує тіла від центру, і сила тяжіння, яка притягує їх. Честь приводить у рух всі частини політичного організму; своєю дією вона зв’язує їх, і кожен, намагаючись лише йти за власними інтересами, насправді долучається до загального блага. Щоправда, з філософського погляду, ця честь, яка урухомлює всі сили держави, — це фальшива честь, проте ця фальшива честь така ж корисна для суспільства, як була б корисною справжня честь для окремої людини»[878].

Економісти епохи Просвітництва точно мали схожі погляди на цю рівновагу сил: егоїзм однієї людини урівноважує егоїзм іншої. Зрештою, і Паскаль (майже за півстоліття до де Мандевіля) пише, що «Велич людини — навіть у її жадобі (lust), у тому, що їй вдалося виробити з неї унікальний порядок і створити образ та подобу милосердя. Причини всього — це доказ величі людини, якій вдалося вибудувати настільки чудовий порядок зі своєї жадоби (50 fair an order from lust)»[879]. Тож, як бачимо, у невидимої руки ринку було більш ніж достатньо прообразів.

Звісно, «багато чого з філософії де Мандевіля можна було б звести до розгорнутого Ларошфуко правила «Nos vertus ne sont le plus souvent que des vices deguises», де «leplus souvent» замінено «toujours»[880]. У перекладі це б звучало так: «Дуже часто наші чесноти — це ніщо інше, ніж переодягнені вади». Існує безліч інших думок, які ховаються за «економічним» додатком «невидимої руки ринку». Власне розуміння має теологія, так само як політика чи етика. Тобто невидима рука ринку не належить лише до економіки (чи науки про економіку) як такої.

Соціальний дарвінізм, природний добір і тавтологія

Задумавшись над думкою, що ринки найкраще з усім впораються і розберуться самі, що ринкам притаманно від природи самим повертатися в стан рівноваги, зовсім не складно розпізнати в ній відголоски старої віри стоїків у природну гармонійність природи. Ринок обирає найкращих (найкраще пристосовуваних) гравців і вилучає з гри поганих, відповідно до правил так званого соціального дарвінізму. До того ж це поняття присуджує Дарвіну такі великі заслуги зовсім несправедливо, тому що насправді все відбувалося з точністю до навпаки. Дарвін спершу шукав натхнення в суспільних науках, і лише потім розвинув цей принцип і застосував його в біології. Соціолог Герберт Спенсер писав ще задовго до Дарвіна про «виживання найздібніших», а також зробив багато для популяризації цього терміна. Як дотепно зауважує Тернер[881], «Спенсер не був соціальним дарвіністом — набагато точніше було б називати Дарвіна «спенсеріанцем у біології». Врешті-решт сильно вплинули на Дарвіна економічні теорії Давида