Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Рідна, я буду поруч, але ти мусиш сама зайти, — відповів він. Його голос — мʼякий, але впевнений.

Я кивнула попри страх, що охопив все моє тіло.

Я ступила за поріг.

Усе зникло.

Не стало світла. Не стало підлоги. Тільки я, безтілесна, в безмежному просторі тиші, що дзвеніла. І тоді простір почав змінюватися. Навколо — образи.

Я маленька дівчинка. Сиджу граюся з лялькою, біля мене сидить Іві. Вона хоче взяти мою ляльку і я починаю злитися. В моїх очах…темрява!

Образ змінюється. Наша кухня в Онуарку. Бабуся Анет, яку я вже встигла забути, а тут вона сидить на куні з моїми батьками. Мама. Така ніжна і тендітна, з волоссям кольору темної вишні, як у мене.

Я хочу до них заговорити, але я не можу. Я лише можу спостерігати. Що це? Спогади? Але ж мене тут немає.

— Вона небезпечна! — голос батька, схожий на писк страху. — Вона ледь не вбила Іві!

Бабуся Анет лише розгнівано подивилася на нього.

— Не мели дурниць, це твоя дитина!

— А ви краще ніж її дурниць навчати, краще б подумали, як це заблокувати, — голос батька.

…І тоді образ знову змінився.

Кухня зникла, натомість — маленька кімната зі старовинним вітражем. Світло крізь кольорове скло заливало стіни примарним сяйвом, у повітрі пахло сухими травами та попелом.

Я стояла в центрі. Дівчинка з розпущеним волоссям, зляканими очима — я. Маленька Селеста. Перед нею — бабуся Анет. Схилилася, тримала мої долоні у своїх старечих, втомлених руках. Її очі блищали від сліз.

— Пробач мені, дитино… — прошепотіла вона. — Якби був інший шлях…

— Ні! — закричала та, маленька я. — Я не хочу! Не забирай це!

— Це не назавжди… — голос бабусі зривався. — Одного дня… ти згадаєш. Ти знайдеш себе — всю. Не тільки світло. І не тільки тінь. А справжню себе. Відлуння сили повернеться до тебе, коли серце буде готове.

Сльоза скотилась по її щоках. Її пальці затремтіли, і я відчула, як простір навколо мене затрусився, ніби світ сам не хотів цього.

— Але до того… прости, — тихо додала бабуся, і шепочучи стародавні слова, які я не могла зрозуміти, притиснула пальці до мого чола.

Я закричала. І крізь крик — світ навколо знову зник.

А потім — тиша.

А потім…

Велетенський чорний силует виринає з глибини тіні. Він не має форми, лише безмежна темрява з очима, що дивляться просто в мою душу.

— Отже… Ти повертаєшся.

Мій подих завмер.

Голос був глибокий, ніби самі надра гори промовили ці слова. Вібрація пройшла крізь мене. Хребтом пробіг холод.

— Хто ти? — прошепотіла я. Мої губи ворухнулися, але я не була певна, що справді промовила це.

— Я? — тінь роздмухалася, стала вищою, розширилася, охоплюючи все довкола, немов би світло більше не існувало. — Я — те, що сховали. Те, чого боялися. Те, що ти сама заперечила.

— Я не знаю тебе…

— Але я знаю тебе, Селесто. Я був там, коли ти з’явилася на світ. Я ріс у тобі разом із твоїм страхом. Я дивився твоїми очима, коли ти не розуміла, чому вони тебе бояться. Я кричав у тобі, коли тебе змушували мовчати.

— Ти — тінь?

— Я — сила, яку ти відкинула. Я — половина твого дару. І ти маєш знати…

— Що саме?

Аль-Хе почала пульсувати на руці.

Образ змінився…

…Аль-Хе пульсувала все сильніше. Ритм — спочатку як серцебиття. Потім — як удари барабана. Нарешті — як глухий поклик з глибини.

І тоді — вибух.

Не світла. Не звуку. А усвідомлення.

Моє тіло… вже не моє. Руки — тонші. Дихання — пришвидшене, сплутане. Вуста тремтять від беззвучного ридання.

Я стою — у кам’яній залі, де крізь розколини в стелі тече світло місяця. На мені — біла сукня, закривавлена в районі грудей. Але рана не моя. Це… не я.

Але я бачу все її очима.

— Він прийде. Він має прийти. Інакше…

Думки цієї дівчини, мов спіралі, вриваються в мою голову. Вона не знає, чи її серце витримає. Чи витримає душа. Вона бореться — але не з ворогом.

З собою.

Раптом — дзеркало. Я підходжу до нього. І бачу… її.

Очі — як ніч. Шкіра — мов створена зі світла. І в цих очах — шалений страх і ще шаленіше кохання. Вона ніби божевільна.

Але я спостерігаю. Моїх емоцій не існує. Лише її.

— Аріанелю, не змушуй мене… не змушуй… — шепоче вона подумки, а з її пальців вириваються спалахи магії — білі блискавки, які не можуть знайти виходу.

Ох, Вищі, це ж…Жасмин!

Але чому я тут? Чому відчуваю її думки? Невже Аль-Хе?!

— Вона не витримує, — промовив голос за спиною. — Світло і Безодня не можуть злитись без наслідків.

Я обертаюсь — але бачу… себе. Точніше, своє тіло. Селесту. Але риси  обличчя загострені, очі темні, як у того силуету з порожнечі.

Мені чомусь стає не по собі від побаченого.

— Вибирай, — каже вона. — Чи залишишся жити так, як жила? Чи станеш тією, ким ти є?

— А хто я? — виривається з мене.

— Ти — Обрана. Ти і кінець, і початок.

І все починає тремтіти.

Вулиці міста розламуються зі зловісним тріском. Кам’яні плити під ногами тріщать, наче лід під вагою чогось нелюдського. Башти хиляться, вікна вибухають, і небо над містом палає — світлом і темрявою водночас.

А посеред усього цього — вона.

Жасмин.

Її крик розриває повітря так, ніби це останній звук у світі. Волосся мов полум’я, очі — дві безодні. А магія… магія рветься з її грудей нескінченним потоком. Вона не просто втрачає контроль — вона вбирає силу Аріанеля. Всю. Без залишку.

І саме це її вбиває. Вона навмисно вбиває себе, для того, щоб жив він.

Я відчуваю кожну секунду її болю — як свій. Мені ніби в серце встромили розпечене лезо. Легені не можуть вдихнути. М’язи судомить. Мене ламає, вивертає.

Це не просто біль. Це розпад на клітинному рівні.

Це відчай — коли любиш когось так сильно, що поглинаєш його сутність, знаючи, що вона знищить тебе.

Я опускаю голову. Долоні трясуться. Не розумію, як я ще стою.

Але я стою. Бо ця пам’ять — моя. Бо я була нею. Бо частина Жасмин досі живе у мені.