BooksUkraine.com » Сучасна проза » Діва Млинища 📚 - Українською

Читати книгу - "Діва Млинища"

194
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Діва Млинища" автора Володимир Лис. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 102
Перейти на сторінку:
Їдь, Сашуню.

— Я ж полюбив не твої плаття…

— Я з них вже вислизнула. Коли ти поїдеш, просто спалю їх. Сенсу тобі лишатися нема чого…

Розумна «червона гідра». Чи нещасна? Чи розумна, нещасна і… і щаслива?

Коли прийшов до школи, своєї колишньої школи, влаштовуватися на роботу, директор сказав:

— У нас буде ще одна нова вчителька. Втім, ви її знаєте. Ваша колишня однокласниця…

І поглянув дивно, мовби вивчаюче й заохочуюче воднораз.

Чого б то…

— Однокласниця? — у нього затерп голос.

— Так. Олена Миколаївна.

— Що-о…

Солодка хвиля радості залила його.

Видихнув:

— Не може бути…

— Чому не може? Олена Миколаївна вже давно казала, що хоче повернутися в рідне село. А тут якраз Ірина Петрівна разом з чоловіком виїжджає на свою Київщину. Теж у те село, звідки родом. Гадаю, ми отримаємо гарного філолога. У неї, правда, як і у вас, сімейні проблеми…

— Проблеми…

— Вона розлучилася з чоловіком…

— Он як…

Тепер він уже не вигукнув — прошептав.

І подумав давнє. Прочитане колись. Здається, в Гончара: «Доля… У справедливих армій доля завжди прекрасна…»

До чого тут армії, до чого Гончар, якщо Оленка буде також учителювати в Загорянах! Чи таки… доля… їхня доля, від якої вони намагалися втекти… він намагався…

Як він боявся, прагнув і боявся їхньої зустрічі…

А вийшло просто…

Іронічне:

— О, в нас ще один новий вчитель… Може, познайомимося? Мене звати Олена Миколаївна.

— О… Олександр Васильович…

Чи розуміли ті, хто був у той момент у вчительській, що він почував…

Були кілька місяців показного відчуження. Мовби вони тільки справді вперше зустрілися і познайомилися. А потім те зимове надвечір’я, коли він простував засніженою вулицею за нею, ступав у її кроки в снігу. Коли вона спинилася біля хвіртки. Коли він підійшов, поволі наблизився, повернула голову. Дивилася примружено, мов крізь нього…

— Оленко… Може, ти простиш…

— Ти вже… набігався…

Він силувано всміхнувся… Намагався всміхнутися.

— Від тебе ж не втечеш…

— А я тебе вже не люблю.

— Навіщо ти так…

— А як треба? Так, як ти зробив?

— Прости.

Він кинувся і схопив її в обійми.

— Пусти…

— Ніколи.

Вони прожили разом майже сорок років. Двоє доньок і син. Син був третім, Олена народила, бо він хотів сина. Збудували хату. Він хотів на Млинищі, коло родичів, та Оленка — давай тут на краю села, якраз посередині між річкою й озером. Навіть ходила й кроками вимірювала відстань. Щоб однаково до річки й озера. У відповідь на його підсміювання: «Ти ще раз переміряй, може, на крок-два помилилася» сказала:

— Не смійся. Я шукаю рівновагу.

— Рівновагу між чим? Чи для кого?

— Для щастя. Нашого щастя.

Діти роз’їхалися по світах в пошуках цього самого щастя — це закономірно. Але навіщо проклятий рачисько спалив її всього за місяць? Казала, що трохи поболює в спині, мабуть, знову дає знати хребет, остеохондроз, а виявилося — рак спинного мозку.

«Навіщо?!» — скільки б не кричав — уголос чи безмовно — не допоможе.

— Добре, що ти не морочився біля мене, — останні її слова.

А вони питають, чого він п’є…

Ще десь є пляшка і не одна. Сам навчився гнати самогонку. Теж поезія. У змійовику, у краплях, що починають падати, доки не потече пекуча рідина із дзьоба змійовика, в особливому запаху…

«Якби я був філософом — написав би трактат про самогонку, — останнє, що думає, — голова вже лежить на столі. — Написав би… трак… тат…»

Він прокинувся од грюкоту в голову. Хтось її довбав і довбав, і хотів розбити. Чим? Молотком, долотом, кайлом? Чи то вітер усе ще лютує, гримає по дахові…

Нарешті розплющив очі й зрозумів, що то стукають у двері.

«Хіба я зачинив їх? — подумав. — І чого я лежу на ліжку?»

Пригадав — заснути то заснув за столом, але вночі прокинувся й перейшов на ліжко. Впав, не роздягаючись, і знову заснув. Незважаючи на завивання вітру…

— Та зайдіть нарешті, — насилу повернув сухого важкого язика. — Скільки можна стукати…

Вони таки зайшли. Зайшли і в цю віддалену од входу до хати кімнату. Дві жінки. Старі, як і він. Одну він добре знав — його колишня однокласниця Люда, Людка, як він колись називав. Люда Сомик, живе на Козлищах, стара холостячка, що так і не вийшла заміж. З Оленкою вони дружили, а відколи Оленка померла, час од часу приходила, помагала варити їсти, часом дещо брала прати. А другу жінку не зміг пізнати.

Вона й спитала:

— Не впізнаєш, Сашуню?

Три жінки його так називали. Мама, Оленка, і… його перша дружина. Віола. Віолетта.

Його таки вдарили по тім’ю. Боляче. Мовби важким обухом.

— Ві… Віола?

Жінка ледь-ледь усміхнулася. Мовби позичала щось дорогоцінне і шкодувала, що віддає.

— Впізнав?

— Як ти знайшла мене?

Віола глянула і відвела очі. Потім знову зиркнула. Втома… Ні, в неї було інше обличчя… А якщо не Віола, то хто?

— Ось, пані Люда, — сказала Віола. — Їй дякуй, або лай…

— Вставай-но, вмийся, побрийся, — наказала Люда. — Гостя все ж у тебе. Я то, мона сказати, своя… А то — гостя все ж….

Він і вмиється, і побриється. Жінки візьмуться прибирати на столі, потім готувати чи то сніданок, чи обід, бо, як виявилося, вже одинадцята година.

«Вітер стих, — подумав Олександр. — А який був той вчорашній вітрисько…»

Пригадав, що вчора (чи то було вже сьогодні?) розкидав дрова надворі.

Пішов збирати, потім розпалював грубку. Враз відчув — біля вогню, що мовби його облизував, — йому стає затишно. І боязко. Так боязко, наче ці жінки хочуть прогнати його ж із його оселі…

«Вітер… Вчорашній вітер», — подумав.

— Певно, наробив лиха вітрисько, — сказав до жінок.

— Ага. У моїх сусідів шифер позривав, — сказала Людмила. — І дерева по вулицях та садках валяються поламані. Ти, мабуть, й не чув, як була буря…

— Звечора чув, а потім — ні…

За столом він довідається — Віолетта так і прожила все життя у Вільшанах, у тому гуртожитку, дві кімнати якого разом з кухонькою переобладнали їй під квартиру. Прожила сама, вже коли було під сорок — всиновила сина передчасно померлої колеги-вчительки, матері-одиначки. Син тепер в столиці, бізнесмен, кликав до себе, та їй уже не під силу щось міняти.

«Чому ти поїхала й привезла Віолу?» — крутилося в голові запитання до Люди, він казав щось інше, а запитання мовби заштовхував у якийсь закуток свідомості.

Доки не зрозумів — його й не треба задавати. Здогадався — Людмила поїхала тому, що якось довідалася про існування Віолетти. Чомусь якось… Знала

1 ... 87 88 89 ... 102
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діва Млинища», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діва Млинища"