Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

— Добре! А тепер скажи амінь. Як скажеш, тобі одразу покращає.

— А-а-амінь.

— Славімо Бога! Славімо Іїісуууса!

— Пустіть мене… відпустіть мій палець!..

— Ти приберешся звідси, перестанеш блокувати перехрестя, якщо я відпущу?

— Так!

— Без усяких таких нісенітниць і дурниць, славімо Ісуса?

— Так!

Гарріген нахилився ще ближче до «містера Лінкольна», губи його зупинилися менш як за півдюйма від великого чопа з жовто-помаранчевого воску, що стирчав із вуха «містера Лінкольна». Каллаген дивився на це причаровано, цілковито захоплений дійством, усі інші невирішені питання й не досягнуті цілі на якийсь час він забув. Священик уже схилявся до думки, що, якби Ісус мав у своїй команді Ерла Гаррігена, скоріш за все, на хресті довелося б опинитися Пілату.

— Мій друже, скоро почнуть падати бомби, Божі бомби. І ти мусиш вибрати, чи хочеш бути серед тих, хвалімо Ісуса, хто кидатиме з неба ті бомби, чи залишитися внизу серед мешканців селищ, котрих розриватиме на шматки. Я так розумію, зараз не той час і місце, щоб тобі зробити свій вибір і приєднатись до Ісуса, але ж ви гарненько про це подумаєте, правда, сер?

Напевне «містер Лінкольн» трохи запізнився з відповіддю, бо преподобний Гарріген зробив ще щось з завернутою за спину рукою цього достойника. Той видав новий пронизливий, відчайдушний вереск.

— Я питався тебе: чи гарненько ти про це подумаєш?

— Так! Так! Так!

— Тоді сідай до своєї машини та їдь геть, і Бог благословить тебе і вбереже.

Гарріген відпустив «містера Лінкольна». Той позадкував від нього з вибалушеними очима і заліз до машини. За мить він уже їхав Другою авеню, і то швидко.

Гарріген повернувся до Каллагена й промовив:

— Католики попадуть до пекла, отче Дон. Ідолопоклонники, кожен з них без винятку, вони поклоняються культу Марії. А Папа! Краще мені навіть не починати про нього! А втім, знав я кілька непоганих хлопців католиків, і ти, я не маю в цьому сумнівів, належатимеш до них. Може, мені вдасться вимолити, щоб ти перемінив свою віру. Та й без того я здатен молитвами провести тебе крізь полум’я. — Він озирнувся на тротуар навпроти будівлі, котру тепер, схоже, називали «Хаммаршольд-Плаза». — Бачу я, моя паства розбрелася.

— Перепрошую за це, — сказав Каллаген.

Гарріген знизав плечима.

— Та що там, люди не дуже приходять до Ісуса влітку, — промовив він по-діловому. — Вони лише трохи задивляться на мою вітрину, а потім повертаються до своєї гріховності. От зима — то час для серйозного хрестового походу… Треба лише напнути якусь халабуду, де холодного вечора зможеш нагодувати їх гарячим супом і гарячою проповіддю. — Він поглянув на Каллаганові ступні. — Здається, ти загубив одну сандалію, мій друже-папіст.

Знову пролунав автомобільний сигнал, їх об’їхало якесь чудернацьке таксі — Каллагенові ця машина здалася якоюсь оновленою версією старого мікроавтобуса «фольксваген» — та ще й пасажир звідти щось їм прокричав. Навряд чи привітання з днем народження.

— Отже, якщо ми не заберемося з-посеред вулиці, самої віри може не стачити, аби вберегти нас.

ЧОТИРИ

— З ним все гаразд, — сказав Джейк, опускаючи Юка на тротуар. — Мене перемкнуло, правда? Я вибачаюсь.

— Цілком зрозуміло, — заспокоїв його преподобний Гарріген. — Який цікавий собака! Я ніколи в житті не бачив чогось схожого на нього, слава Ісусові! — І він нахилився до Юка.

— Це мішана порода, — напружився Джейк. — Він не любить незнайомих.

Юк продемонстрував, як він їх не любить, як не довіряє незнайомцям, витягнувши голову назустріч руці Гаррігена й притиснувши вуха, щоб його зручніше було гладити. А ще й вишкірився до проповідника, ніби вони з ним були старі добрі друзі. Тим часом Каллаген роззирався навкруги. Це був Нью-Йорк, а в Нью-Йорку люди мають звичку займатися власними справами і не лізти до чужих, проте Джейка все ж таки бачили зі зброєю. Каллаген не міг знати, скільки людей його бачили, але знав, що й одного буде достатньо, якщо той заявить, можливо, й тому ж офіцерові Бензику, котрого згадував Гарріген, і тим самим створить їм неприємності тоді, коли вони їх найменше потребують.

Він подивився на Юка і подумав: «Зроби мені ласку, не промовляй нічого, гаразд? Джейку, може, вдасться видати тебе за якийсь новий гібрид коргі або бордер-коллі.[117] Але щойно ти почнеш балакати, все полетить коту під хвіст. Тож зроби мені ласку, помовч».

— Гарний хлопчик, — сказав Гарріген і після того, як Джейків друг якимсь чудом не відповів йому «Юк», випростався. — Я дещо маю для вас, отче Дон. Заждіть хвильку.

— Сер, нам справді треба…

— І для тебе, синку, в мене є дещо — хвалімо Ісуса, дорогого Господа нашого! Але спершу… це не займе й кількох секунд…

Гарріген побіг відчинити бокові дверцята свого незаконно припаркованого старого «доджа», зазирнув до фургона і почав ритися там.

Каллаген якийсь час чекав, але відчуття спливаючих секунд швидко стало нестерпним.

— Сер, вибачте нам, але…

— Осьо вони! — вигукнув Гарріген і позадкував від фургона, тримаючи на двох вставлених у задники пальцях правої руки пару поношених коричневих мокасинів. — Якщо в тебе розмір менший від дванадцятого, ми можемо наштовхати газет. Якщо більший, гадаю, тоді ти просто невезучий.

— Дванадцятий якраз мій, — відповів Каллаген, не забувши подякувати і заразом похвалити Бога. Найкомфортнішим для нього було взуття одинадцятого з половиною розміру, але ця пара теж годилася якнайкраще, тож він зі щирою вдячністю взув мокасини. — А тепер ми…

Гарріген обернувся до хлопця й сказав:

— Жінка, яку ви шукаєте, сіла в таксі прямо там, де в нас відбувався скандальчик, і було це більш як півгодини тому. — Він утішив себе усмішкою, дивлячись, як швидко міняється вираз обличчя у Джейка — спершу ошелешення, потім радість. — Вона сказала, що розпоряджається інша, що ви мусите знати, хто така інша і куди ця інша її веде.

— Авжеж, у Діксі-Піґ, — вигукнув Джейк. — На розі Лекс і Шістдесят першої. Отче, ми ще встигнемо її перехопити, але тільки якщо рушимо зараз же. Вона…

— Ні, — перебив Гарріген. — Жінка, котра говорила до мене, — вона говорила всередині моєї голови, і ясно, як дзвіночок, слава Ісусові, сказала, що ви мусите спершу зайти до готелю.

— Якого готелю? — спитав Каллаген.

Гарріген махнув рукою вздовж Сорок шостої вулиці в бік «Плаза-Парк-Хаятту».

— Отого, що неподалік… вона звідти сюди й була підійшла.

— Дякуємо тобі, — сказав Каллаген. — А вона не казала, чому ми мусимо туди піти?

— Ні, — промовив безтурботно Гарріген. — Гадаю, якраз у той