Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

Коли відправа кінчилась, Жорж подав руку дружині й перейшов до ризниці. Тоді почавсь безкраїй похід присутніх. Жорж, не тямлячись із радощів, уявляв себе королем, якого народ проголошує. Він потискував руки, бурмотів невиразні слова, відповідав на привітання: «Ви дуже ласкаві».

Зненацька він побачив пані де Марель, і як тільки він згадав про всі їхні поцілунки, пестощі, про її пустощі, згадав згук її голосу, смак її уст — йому у крові здійнялося раптове бажання знову нею володіти. Вона була гарна, елегантна зі своїм хлоп’ячим виглядом і жвавими очима. Жорж думав: «Яка ж все-таки чудова з неї коханка».

Вона підійшла трохи боязко, трохи стурбовано і подала йому руку. Він узяв її і затримав. Тоді почув обережний поклик від цих жіночих пальців, тихий потиск, що прощає і знову манить. І він теж цю ручку потиснув, мов казав: «Я досі люблю тебе, я твій».

Їхні очі скинулись, усміхнені, блискучі, закохані. Вона шепнула своїм ніжним голосом:

— До побачення, пане.

Він весело відповів:

— До побачення, пані.

І вона пішла.

Підходили інші. Юрба котилась до нього рікою. Нарешті порідшала. Відійшли останні з присутніх. Жорж знову взяв Сюзанну під руку й рушив із церкви.

Вона була повнісінька, бо кожен знову зайняв своє місце, щоб побачити, як вони вкупі йтимуть. Він ішов поволі, спокійною ходою, піднісши чоло, втупивши погляд в осяяний просвіт дверей. Почував, що по тілу йому котиться довгий дрож, той холодний дрож, що дає його безмежне щастя. Нікого не бачив. Думав тільки про безмежне щастя. Нікого не бачив. Думав тільки про себе.

Коли вийшов на поріг, побачив збиту юрбу, чорну, галасливу юрбу, що прийшла сюди задля нього, задля нього, Жоржа Дю Руа. Народ паризький дивився на нього й заздрив.

Потім, підвівши очі, побачив геть за майданом Згоди палату депутатів. І йому здалось, що зараз одним скоком перемайне з церкви в Бурбонський палац*.

Він поволі сходив приступками між двома живоплотами глядачів. Але їх не бачив; тепер думка його сягала в минуле, і перед його засліпленими сонцем очима плив образ пані де Марель, що чепурить перед дзеркалом кучері на скронях, завжди розкошлані після ліжка.

НОВЕЛИ

ПАМПУШКА

Кілька днів підряд містом проходили недобитки армії. Це вже було не військо, а якісь безладні ватаги. Солдати, з довгими брудними бородами, в лахмітті замість мундирів, сунули млявою ходою, без прапорів, розбродом. Вони були знеможені, виснажені, нездатні ні думати, ні діяти і йшли тільки зі звички, падаючи від утоми, де лише спинялися. Найбільше серед них було з посполитого рушення — людей миролюбних, спокійних рантьє, що згинались під тягарем рушниць, і молодих новобранців, легких на переляк і швидких на ентузіазм, однаково готових до наступу, як і до втечі; зрідка серед них маяли червоні штани — недобитки дивізії, погромленої у великій сутичці; у лаві з різними піхотинцями траплялися гарматники, інколи прохоплювалася блискуча каска важконогого драгуна, що ледве встигав за легшими на ходу піхотинцями.

Проходили й легіони вільних стрільців з героїчними назвами: «Месники за поразку», «Громадяни домовини», «Роковані на смерть», причому вони більше скидалися на розбишак.

Їхні офіцери, колишні комерсанти-сукнарі, гендлярі зерном, лоєм або милом, випадкові вояки, призначені на офіцерів за гроші або за довгі вуса, зодягнуті в мундири з галунами, обвішані зброєю, голосно просторікували, обмірковуючи плани кампанії й пихато запевняючи, що знесилена Франція тримається лише на їхніх плечах; проте вони боялися іноді своїх же солдатів, часто хоробрих до краю — грабіжників та бешкетників.

Була чутка, що пруссаки от-от уступлять до Руана.

Національна гвардія, що вже два місяці провадила обережну розвідку по сусідніх лісах, не раз підстрелюючи власних вартових і готуючись до бою, ледве якесь там кроленятко зашамотить у кущах, повернулася до своїх домівок, її зброя, мундири, все убивче знаряддя, яким вона залякувала недавно верстові стовпи битих шляхів за три милі довкола, раптом десь зникло.

Нарешті, останні французькі солдати тільки що перейшли Сену, прямуючи до Понт-Одемера через Сен-Север та Бург-Ашар; а позаду всіх ішов пішки при двох ординарцях генерал, він геть занепав духом, не знав, що вдіяти з оцими розрізненими купками людей, сам стерявшись у великому розгромі народу, звиклого до перемоги, але ж ущент побитого, невважаючи на його легендарну хоробрість.

І от місто опанувала глибока тиша, жахливе та мовчазне чекання. Багато пузатих буржуа, котрі у своїй комерції зовсім збабилися, з сумом чекали переможців і тремтіли від ляку, як би ті часом не залічили до зброї їхні шпичаки та їхні великі кухонні ножі.

Життя, здавалося, завмерло; крамниці були зачинені, вулиця заніміла. Лише іноді вздовж стіни скрадався обиватель, наляканий цією тишею.

Чекання було нудне, хотілося, щоб ворог прийшов скоріше.

Другого дня після відходу французького війська, опівдні, кілька уланів, що хтозна-звідки взялися, промчали містом. Потім, трохи пізніш, темна лава спустилася узбіччям Сент-Катерін, а дві інші хвилі з’явилися на шляхах до Дарнеталя й Буагійома. Авангарди цих трьох частин зійшлися одночасно на майдані коло ратуші; а всіма суміжними вулицями все надходило німецьке військо, розгортаючи свої батальйони, аж бруківка гула під їх твердою солдатською ступою.

Слова команди, вигукнуті незвичним горловим голосом, лунали вздовж домів, що, здавалося, завмерли й спорожніли, а проте крізь зачинені віконниці чиїсь очі тайкома придивлялись до переможців, людей, що за «правом війни» стали господарями міста, статків та життя. Мешканці, сидячи у своїх темних кімнатах, почували той жах, що його викликають якісь стихійні нещастя, ті великі убійчі земні катастрофи, проти яких безсилі всякі мудрощі і всяка потуга. Отаке точнісінько почуття з’являється щоразу, коли встановлений порядок порушено, коли безпечності більш немає, коли все те, що захищали закони людські або закони природи, стає в залежність од несвідомої й лютої сили. Землетрус, що хоронить людність під руїнами будинків; річка, що, вийшовши з берегів, несе топлеників-селян разом із тушами биків та видертими кроквами з дахів, чи славетна армія, що вбиває тих, хто захищається, а решту полонить, що грабує іменем шаблі та славить Бога гарматною стріляниною, — це все ті страшні кари, що розбивають всяку віру у вічну справедливість і в прищеплене нам з дитинства уповання на благість небес та на людський розум.

До кожних дверей стукали і заходили в домівки невеличкі загони. Це була окупація. Для переможених повстав новий обов’язок