Читати книгу - "Брама"

— Не зовсім розумію тебе, — говорю я під час короткої паузи.

— Гадаю, що розумієш. Або зрозумієш, коли захочеш. Однак­ важливішим питанням є те, які спогади не дають тобі спокою. Я відчуваю, що тобі конче треба розблокувати їх. Я хотів запропонувати тобі легкий гіпноз, заспокійливе або навіть сеанс із живим психоаналітиком, а також усе гуртом, якщо схочеш. Але я помітив, що тобі відносно комфортно під час наших суперечок про те, як ти сприймаєш як навколишню дійсність, на відміну від її інтерналізації. Тому з огляду на це я хотів би дослідити конкретний інцидент.

Я обережно струшую попіл. Зіґфрід має рацію: поки ми ведемо абстрактну бесіду, я можу торочити про будь-які дурниці.

— Що за інцидент, Зіґфріде?

— Твій останній політ із Брами, Робе. Відсвіжімо твою пам’ять…

— Чорт забирай, Зіґфріде!

— Я знаю, ти гадаєш, ніби чудово все пам’ятаєш, — говорить він, точно інтерпретуючи мене, — тому в цьому сенсі я не думаю, що твою пам’ять треба поновити. А ось що цікаво стосовно цього епізоду: усі головні сфери твоїх внутрішніх переживань зосередилися на ньому. Твій жах. Твої гомосексуальні нахили…

— Гей!

— …які, поза сумнівом, не переважають у твоїй сексуальній поведінці, Робе, але ти переживаєш через них дужче, ніж це виправдано. Твої почуття до матері. Величезний тягар, який ти навісив на себе. Опріч того, жінка на ім’я Гелла-Клара Мойнлін. Усі ті образи постійно повторюються у твоїх снах, Робе, а ти часто не можеш їх визначити. У цьому епізоді вони всі присутні.

Я гашу цигарку і бачу, що в мене є ще один недокурок.

— Не розумію, до чого там моя мати, — нарешті відпо­відаю я.

— Невже?

Голограма, яку я називаю «Зіґфрід фон Психіатр», рухається в куток кімнати.

— Я хочу показати тобі картинку.

Він підносить руку, прямо як у театрі (бо це і є театр). У кутку з’являється фігура жінки. Зображення не дуже чітке, але постать досить худа, вона прикриває рукою рот, як під час кашлю.

— Не дуже гарне відтворення образу моєї матері, — протестую я.

— Та хіба?

— Ну, — говорю я великодушно, — Гадаю, ти старався. Я маю на увазі, що в тебе немає від чого відштовхнутись, окрім мого опису.

— Зображення, — досить лагідно відповідає Зіґфрід, — складено на підставі твого опису Сьюзі Херейри.

Я запалюю ще одну цигарку. Це трохи важко, бо в мене трусяться руки.

— Отакої! — говорю я з непідробним захватом. — Шапкую перед тобою, Зіґфріде. Це справді цікаво. Звичайно, — веду далі, раптом відчувши роздратування, — Сьюзі була дитиною, о Господи! А тут я бачу — маю на увазі зараз — що є певна подібність. Але з віком ти не вгадав.

— Робе, — говорить Зіґфрід, — скільки років мала твоя матуся, коли ти був ще маленьким?

— Вона була дуже юна, — додав я через кілька хвилин, — Насправді вона здавалася молодшою від свого віку.

Зіґфрід дає мені подумати, а потім знову махає рукою — і фігура зникає. Натомість несподівано з’являється зображення двох п’ятимісних кораблів, які стикувалися за допомогою посадкових модулів у проміжному просторі, а навколо них… навколо них…

— Господи, Зіґфріде, — простогнав я. Зіґфрід витримує паузу. Як на мене, він може чекати вічно, а я просто не знаю, що сказати. Мені не боляче, але я паралізований. Я не можу ні говорити, ані поворухнутися.

— Це реконструкція двох кораблів із твоєї експедиції недалеко від об’єкта, — дуже м’яко починає Зіґфрід, — Це чорна діра, точніше сингулярність у стані надзвичайно швидкого обертання.

— Зіґфріде, я знаю, що це таке.

— Так, знаєш. Через обертання швидкість прямолінійного руху так званого горизонту події, або розриву Шварцшильда, перевищує швидкість світла, тому діра не зовсім чорна; зокрема її можна побачити внаслідок явища, відомого як «Черенковське випромінювання»[12]. Завдяки даним щодо різних ознак сингулярності, зчитаних за допомогою пристроїв, ти розбагатів, бо ваша експедиція отримала бонус у розмірі десять мільйонів доларів на додачу до узгодженої суми.

— Я теж це знаю, Зіґфріде.

Пауза.

— Можливо, Робе, ти скажеш, що ще про це знаєш?

Пауза.

— Не впевнений, Зіґфріде.

Знову пауза.

Він навіть не заохочує мене спробувати. Він знає, що йому не треба цього робити. А я хочу спробувати і сприймаю його поведінку як натяк. У цьому є щось таке, про що я не можу розмовляти. Боюся навіть думки про це, але довкола основного жаху є дещо, про яке я можу говорити: навколишня дійсність.

— Зіґфріде, я уявлення не маю, що ти знаєш про сингу­лярність.

— Можливо, ти просто розповіси те, що, на твою думку, мушу знати, Робе.

Я пригашую цигарку і запалюю наступну.

— Ну, — відповідаю я, — ми обидва знаємо, що коли є бажання дізнатися про сингулярність, дані можна відшукати у банках інформації. Там ти знайдеш більш точні та інформативні відомості, аніж дістанеш від мене. Проте… Річ у тім, що чорні діри — це пастки. Вони викривлюють світло та час. Якщо туди втрапити, то вже не повернешся. Але… Але…