Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Інколи кажуть: „Не було того літа нічого. Ну, побігали ви з автоматами в садках два тижні…“ Чому ж не вирили вони свої шанці поруч? Чому не захистили свою землю? Ми вчинили так, як тільки і могли вчинити. Ми не впустили смерть у свої домівки…»

Так було у всі часи, правда, Айз?…

Вересень 1922 р.

До табору Максима в Майданівському лісі на змиленому коні примчав посильний від Карася — Андрій Чорнота.

— Біда, отамане, — заволав козак, на ходу скочивши з коня. Схопив у ад'ютанта жбан води, який той ніс отаману, вижлуктив половину, решту вилив собі на голову. Голова з буйним оселедцем від того аж запарувала.

— Що сі стало? — збіглися козаки.

— Біда… Отаманів у Звенигородці пов’язали…

— От покручі, стерво, холєра ясна! — не втримався від лайки Рудь. — Я ж Тимошу казав!

— Їх Завірюха повіз, їхали переодягнені в будьонівську форму. Спішили встигнути на 28 вересня, бо наче повинен був приїхати Гулий.

— Хто поїхав?!

— Лаврін Завгородній, Денис Гупало, Компанієць, Мефодій Залізняк-Голик, Ткаченко, Олексій Добровольський, Кость Здобудь-Воля, Льоня Мушкет…

— Усі…

— Ми потім хлопців послали на вивідини, то казали, наче їх люди бачили біля якоїсь хати.

— Нащо ж вони поїхали? Тиміш казав, наче Завірюху провіряють…

— В останньому листі, який привіз Завірюха, їх поназначали командирами дивізій, полків. Наче ось-ось мало початись повстання під проводом Гамалії! Та й час підходящий — люди урожай зібрали…

— Герасим Орел-Нестеренко не поїхав з ними… Він один…

…Коли з одеської траси в'їжджаєш у Бендери — на перехресті доріг бачиш хрести. Розкидані тут і там увсібіч — прості, залізні, дерев’яні, невеличкі пам'ятники. На пагорбах — козацькі осьмиконечні, на місці загибелі чорноморських, кубанських, сибірських козаків. На кругу біля мосту — ще хрести. Козаки, ополченці, бійці УНСО… Дати народження на табличках різні, — від зими сорок четвертого до осені сімдесят другого. Дата смерті на всіх одна: «23.06.92».

«Пам'ятайте: Бендери — це передмістя Одеси, — жорсткувато сказав мер міста Федір Добров. — До вас менше години дороги. Наступного разу біженців буде півмільйона». Якщо наступний раз прийде — можна не сумніватись: буде…

…На центральній площі Бендер вам і сьогодні покажуть сліди від розриву мін — схожі на тарілку, пласкі сліди кинутого на м'яку землю м'ячика — але ж то не на землі, а на бетоні! Фасад виконкому на площі ще нагадує віспу на обличчі людини: кулі й осколки не залишили живого місця на п'ятиповерховій будівлі. На даху вокзалу, «дев'ятиетажок» ще помітні місця кулеметних «точок» і снайперів.

…Тоді, в ніч на 22 червня, була спроба захопити казарми Парканського інженерно-саперного батальйону. В ту ніч вибухнули склади з мінами, за даними розвідки загинуло 26 російських військових. Того ж дня два літаки МіГ-29 Молдови завдали бомбового удару по мосту через Дністер. Через погану підготовку пілотів бомби впали за півтисячі метрів вбік від мосту — на село Паркани. Залишили після себе дванадцятиметрові воронки. «Бомбити можна просто річку, в неї не промахнешся — якщо грамотно зайти вздовж течії. Тоді вибухова хвиля в воді зіб’є опори. В Афгані наші хлопці зі збитими прицілами бомбили „по олівцях“, з точністю до метра. Ну добре, скинули бомби ближче чи далі від цілі. Але щоб на 500 метрів вбік? Так не буває», — дивувались професійні військові.

23 червня біженці втікали з Придністров'я. Вокзали Тирасполя були переповнені. Чутки про тисячі вбитих людей у Бендерах змушували панікувати. Тільки за один день в Україну відправлено п’ять залізничних потягів з біженцями, всього ж в червні — липні Придністров'я покинуло близько ста тисяч людей. Більша частина з них повернулась додому аж у кінці літа…

Війна забрала життя майже тисячі мирних жителів, поранено чотири тисячі чоловік. Дві третини з них — літні люди, жінки і діти.

Трагедія сталась лише за годину їзди від Одеси…

На території Придністров’я й зараз проживає майже третина мільйона українців…

Лютий 1923 р.

…Вранці дев’ятого лютого вертухай внутрішнього караулу Лук’янівської тюрми подавав звичний ранковий кип’яток до камери № 1. Перша — завжди важлива. Значить — камера смертників. У камері цій сиділи чотирнадцять отаманів Холодного Яру, засуджених «чрєзвичайкою».

«Красні» завжди були непрофесіоналами. «Кухарка можєт управлять государством!» — чого ще треба! Така досада! Але ж брали своє — обманом, підлістю, зрадою!

Тож і «красноармєєц» прийшов халатний, як зюзя. «Чекіст». Вирвавши чайник з рук вертухая, Лаврін Завгородній плеснув йому в очі окропом. Поки краснопузий вив і шкарябав руками підлогу, арештанти забрали ключі і зброю й відкрили ще кілька камер.

Начальник варти підняв тривогу, коли арештанти вже пройшли коридором й захопили гвинтівки в канцелярії. Відразу ж були вбиті троє червоноармійців, ще четверо поранені. Бій тривав чотири години. Завгородній наказав стріляти з вікон й прикривати кількох наших, що проривались у двір Тюрподу. Троє прорвались — але наткнулись на кулемети…

…Помалу закінчувались патрони. Пробились до виходу з в’язниці, але й тут наразилися на кулемети.

Отамани вирішили краще вмерти в бою, аніж, як вівці, чекати кулі в потилицю. Всього у звіті Тюрподу було записано тридцять вісім прізвищ. Шістнадцятеро зі списку — серед них Лаврін Завгородній,