Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Сестра Ойка.

— Не чіпай сестри.

— Розкажи, як і коли виїхав з Києва.

— Сів на коня та й поїхав.

— Не на коня. Двох коней мав.

— Ну, двох.

— Коли виїхав?

— Хіба згадаєш? Було тепло. Ось і все.

— Знаєш про вбивство князя Ігоря?

— Так йому й треба.

Почував, що питає не так і не те, що треба. Він так багато разів вимальовував собі перебіг подій того вересневого дня в Києві, що вже вони йому мовби набридли, чи що, він якось втратив смак до розпитувань, все йому сприкрилося ще з тої хвилі, як вони допитали Сильку. І нічого з того допиту не вийшло. Тепер справджувалася для нього та істина, що людина, яка постійно спрямовує думку в один бік, менш за все здатна показати події так, як вони відбувалися насправді. Власне, Дуліб і не допитував Кузьми, не намагався упіймати його на неправді хоча б з таким простацтвом, як то спробував був зробити Іваниця, — він просто сам підказував йому відповіді, дивуючись щораз більше сам собі і неспроможен будь-що вдіяти з собою.

— Сказано про тебе, що ти вбив князя Ігоря, — несподівано для всіх, а найперше для себе сказав Дуліб.

— Го-го! — коротко реготнув Кузьма.

— А помагав тобі монах Силька, добре знаний тобою.

— Го-го! — була відповідь.

– І ось ти повинен довести, що не вбивав, коли не почуваєшся винним.

— Го-го!

— Послухай моєї ради, лікарю, — зауважив, посміхаючись, Берладник. — Попервах слухай звинуваченого обома вухами. Коли ж станеш його звинувачувати, то й тоді слухай його бодай одним вухом, не тільки свій голос.

— Що ж слухати? Він не відповідає.

— Він сміється.

— Го-го! — реготнув Кузьма. — Можу й ще.

— А коли я покличу сюди Сильку і він підтвердить те, що я сказав? — пригрозив Кузьмі Дуліб.

— Не будь дурнем, лікарю. Коли задля цього бився сюди аж з Києва, то вертайся назад, поки не пізно. Лякаєш мене Силькою? Отим круглоголовим? Та він вогнища не вміє розпалити, а то щоб чоловіка вбив? Та ще князя?

— Силька так само під підозрою, як і ти. Звинувачують же вас у Києві воєвода Войтишич, твій батько, а також ігумен Ананія. Що скажеш? Вони називають тебе вбивцею князя.

— Батько сліпий, його не чіпай. Чоловік він нещасний. Войтишич — то старе стерво. Ігумен же, видно, сам і вбив князя.

– Ігумен — святий чоловік, — суворо попередив князь Юрій. — Про нього мовчи.

— Не мовчатиму! Бо намовляв і мене до того діла. Знав, що маю серце на князя за Ойку, кликав до своїх монастирських палат, обіцяв усе: золото, дівок. А я вперся: нащо воно мені, як з того князя сама борода зосталася. Тоді він випхав мене з Києва. Коней дав, гривну князівську. Вихваляв мене, що перевершив я свого батька в умінні кидати списа.

— Повинен знати, що нагороджують не даровитих, а покірливих, — втрутився Долгорукий, який досі мовчки посьорбував своє просяне пиво.

Кузьма глипнув на князя і вмовк після його слів, так ніби вдавився.

— Слухаємо тебе, — неголосно мовив Дуліб, але Кузьма не озивався. Втупившись у стільницю, сидів набурмосений, віспувате обличчя пойнялося йому мідяво-червоною барвою, дихав важко, тоді трахнув зненацька своїми кулаками по столу, однак голосу з нього не видобулося.

— Ми підождемо, коли хочеш, — знову сказав Дуліб.

— А чого ждати! — гримнув Кузьма. — Чого ждати? Сказав же: дівок мені обіцяв! Дівок! Бо в Києві хто на таку мармизу глянути захоче? Киянкам подавай красенів, та боярських синків, та…

Його ніхто не перебивав, ніхто не сказав, що й суздальчанки, мабуть, теж такі самі, але тільки в уявленні людей, що не зазнали ніколи жіночої любові. Бо ж лише жінка готова віддати все для свого обранця, лише жінка наважується співчувати тому, від кого відвернулися і люди, і Бог; вона може цілувати ноги повішеному, попри загрозу смертної кари, вкрасти й поховати страченого, піти на подвиг, на приниження, на смерть заради коханого, бо жінка живе любов'ю.

Але перед, ними сидів чоловік, який не знав, що таке жіноча любов, не бачив у своїй душі жодної цноти, за яку могли б його покохати, і, зневірений до краю, лютився на самого себе, на всіх щасливих і вродливих, на тих, кому доступне все на світі, на ігумена Ананію, який тяжко образив його, відверто пообіцявши дівку, тим самим визнавши цілковиту неспроможність Кузьмину знайти в житті те, що всі знаходять самі, без помочі, він лютився, мабуть, і на князя Юрія, що так необачно докинув своє зауваження щодо нагород для покірливих, бо хоч мав душу невпокорену, водночас знав: міг зламатися, міг піддатися на оте ігуменове, а коли й не піддався, то лише з упертості, згодом же дозволив себе спровадити з Києва за якихось двоє коней та гривну.

— Коли переїхали з Силькою міст? — спитав Дуліб, щоб відірвати Кузьму від неприємного спогаду.

— Міст? Який міст? — скинувся той. — Я про ігумена ще не доказав до кінця, а ти з своїм мостом…

— Про ігумена вже все. Не треба. Ти зустрівся перед мостом через Дніпро з незнайомим тобі монашком. З ним переїхали міст. Коли це було? О якій порі?

— Міст? А ми й не переїхали його.

— Як же перебралися через Дніпро з кіньми?

— Міст був закритий ще. Тоді я почав грюкати в браму й пообіцяв дещо мостовикам. Рано було, через те й не пускали. Ну, та пустили. Плати не дав. Показав гривну, пустили так.

— Про Сильку що відаєш?

— А нічого. В дорозі трохи там говорили. Книга переписував у Ананії. Нікчемний чоловік. Зайця лякався.

— Ну, так, — Дуліб весь напружився, готуючись спитати найголовніше. — Скажи, Кузьмо, коли хочеш і можеш, ще таке. Силька тобі відкрився, куди має пристати тут, у суздальській землі?

— Відкрився? Він спав і бачив, як прибивається до якогось там князя Андрія переписувати книги.

— Князь Андрій — се я, — подав голос син Долгорукого.

Кузьма байдуже зиркнув на нього, але, видно, щось ворухнулося в його душі, чи то вважав, що вже задосить наговорив грубощів і виявив зневаги до всіх цих князів і їхніх прихвоснів, тому додав:

— Хвалив він тебе, князю, що охочий до книг вельми і любиш таких людей, як Силька. Люди воно й нікчемні, та вже коли любиш, то, може, й гаразд чиниш. Бо Силька добрий і метикований розумом. Полохливий лиш.

— А ще, — Дуліб питав таким безбарвним голосом, що й сам дивувався. — Силька до князя Андрія заповзявся сам добутися чи посланий був?

— Як же сам, коли в ігумена перед цим переписував книги? Ананія й послав його. Дав коня, припасу на