Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

В умовах утрати УНР решток формального суверенітету, в умовах воєнної катастрофи, в умовах фізичного розвалу того, що намагалися видати за Українську Народну Республіку (а це, за нашими найоптимістичнішими підрахунками, менше ніж 20 тис. військових та урядовців, тобто менше 0,06% українського населення підросійських та підавстрійських земель), українські політики продовжували відчайдушну боротьбу за примару влади невідомо над ким та невідомо над чим.

Ще 30 серпня РНМ відповідною ухвалою утворила Комісію з вироблення Конституції Української Народної Республіки під головуванням міністра закордонних справ Ніковського. З 2 вересня по 1 жовтня 1920 р. комісія, місцем зібрання якої був тарновський готель «Брістоль», провела 39 засідань. Умови для роботи там, згадував сучасник, «були більш ніж скромні і чисто похідні, перспективи вельми невизначені. І все ж таки кращі сини українського народу, які зібралися тут, міцно спаялися в єдине ціле, бадьоро переносили нестатки і твердо вірили в майбутнє, в здійснення всіх своїх надій. Замість того, щоби розсипатись по світу в якості емігрантського пилу, вони терпляче чекали тут, поблизу від батьківщини, поки промчить, нарешті, смерч більшовицького засилля над рідними полями, і готувалися до повернення для праці по відродженню порядку і державності».[497]

Готувалися, треба визнати, не гаючи часу. Учасники нарад обговорили два об'ємних конституційних проекти, перший з яких було представлено видатним українським юристом, дійсним статським радником, відомим у середовищі дореволюційної київської інтелігенції «своїм спартанськи-скромним життям вічного трудівника»[498] Отоном Ейхельманом. Балтійський німець за походженням, він блискуче володів багатьма європейськими мовами, мав усталену репутацію великого знавця державного і міжнародного права, до революції обіймав кафедру міжнародного права Університету Св. Володимира в Києві. «Незвичайно відданий ідеї української державности і всі свої сили на старості піт присвячував нашій справі»[499],– такими словами характеризували його колеги.

Комісія Ніковського «практично без обговорення» відхилила проект О. Ейхельмана, який, цілком у дусі драгомановських ідей, виходив з принципових положень про суверенітет народу та федеративно-державний устрій України. «Доля не судила цьому проектові стати основним законом УНР, – писав згодом член комісії Литвицький, – а наукова критика не визнала за ним тих позитивних ознак, які виправдовували б бажання його творців накинути його українському народові дорогою ціною, – абсолютне ігнорування волі цього народу».

На нашу думку, тогочасні критики Ейхельмана керувалися не професійними критеріями, а виходили з міркувань політичних, міркувань «революційної доцільності». Саме тому вони не помітили – оскільки не хотіли помічати – «історичну випереджальність правових ідей О. Ейхельмана, виняткову його повагу до закону, регламенту, порядку, організації, увагу до узгодженості прав і обов'язків, повноважень різних органів і посадових осіб»[500] тощо.

Уже на першому засіданні комісії Ніковського перевагу було віддано проектові такої собі Всеукраїнської Національної Ради. Саме його було прийнято за основу для подальшого обговорення – «як повний і найбільш зв'язаний з сучасним реальним життям» та ухвалено «представити Раді Міністрів», а головне – «через окрему делегацію в складі голови комісії, заступника голови М. Білінського та члена комісії п. Ковалевського вручити п. Головному Отаману текст виробленої Конституції».[501]

Головний отаман на проект, поданий комісією Ніковського, ніякої уваги не звернув. Адже 2 липня своєю ухвалою (ч. 61) він створив іншу комісію, на чолі якої поставив міністра Саліковського. До її складу було включено по два представники МВС, Всеукраїнської Національної Ради та наукових інститутів, по одному – від відомств праці, юстиції, військових, закордонних, освітніх, єврейських справ, державної канцелярії, причому 7 з 15 членів цієї комісії одночасно працювали і в комісії Ніковського. Було визначено і кінцевий термін роботи комісії – «не пізніше як на протязі трьох тижнів з дня затвердження цієї постанови».

Комісія Саліковського розглянула декілька не пов'язаних між собою інших варіантів проекту Основного закону, представлених як окремими діячами, так й інституціями. «За основу взяли законопроект Ради Міністрів, в якому (зусиллями головним чином проф. Огієнка) було зроблено багато дрібних поправок, особливо в редакційному відношенню»[502]. Закон, роз'яснив згодом суть справи прискіпливий до деталей Мазепа, «в значній своїй частині був по суті перерібкою згадуваного проекту від 14 лютого 1920 р. Різниця між першою та другою редакціями полягала в тому, що варіант від 14 лютого пропонував залишити Директорію як “колегіальну державну установу”». Головний зміст проекту, пропонованого цією комісією, – визнання за Директорію лише «особу голови Директорії», передача йому всієї повноти верховної влади в УНР.

На цю історичну місію було витрачено 10 засідань[503]. Підсумок: 16 серпня законопроект було схвалено і передано на розгляд уряду разом із заувагами та висновками.