Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

— За моєю спиною завжди стоїть король бізнесу містер Оулт.

— До чого ж ви спритні, містер Френк, — похвалив Оулт, і Френк збагнув, що навіть аскетам приємно слухати дифірамби на свою честь. Оулт побачив доньку, котра чомусь не поїхала в місто, гукнув її.

— Я не могла зникнути, коли у нас гість, — Онеллі люб’язно усміхнулася до Френка.

— Клич, люба моя, кухарів, а ми тим часом переодягнемося й дозволимо собі розкіш побути у вашому товаристві, міс.

— Приємні новини? — запитала батька, вловлюючи його настрій.

— Приємні, міс, — тихо, ніби соромлячись, мовив Френк.

— Я це одразу збагнула, як тільки побачила вас, Джім, — сказала Онеллі й, не чекаючи компліментів Френка, обізвалася до батька: — Ведіть гостя в сигарну кімнату, а я займуся сніданком.

«Все ж таки вона жінка… — Френку сподобалось, як м’яко спадає тонке вовняне прядиво з плечей Онеллі й окреслює ЇЇ трохи зависокі стегна, перехоплені коштовним паском. — Якщо до цього додати батькові гроші, то не гріх і закохатися», — подумав і зауважив собі, що контрабандист Стенлі повинен дякувати йому за те, що він змусив цього дурня впасти до ніг ще не скореної Онеллі.

— Ходімте, — гукнув Оулт гостя. — Ви ше ніколи не були в сигарній кімнаті? Це справжній музей люльок і попільниць. Там є робота самого Бенвенуто Челліні. Золото і мушля. Кімнату обладнала Онеллі. У доньки, скажу вам, справжній художній смак.

— Це видно по тому, як міс Онеллі одягається.

— Приємно чути. — Оулт подивився на небо. — Чудова погода, сер. Набридли дощі. Я радий, що саме ви привезли таку сонячну днину.

— Справді на серці легшає, коли вияснюється горизонт.

— Коли вияснюється горизонт душі, - уточнив Оулт.

Павло Острожний стояв біля важких залізобетонних дверей свого підземного полігона й мимоволі здригався, коли по той бік пролітала хвиля й з гуркотом билася в стіну, йому ввижався синювато-жовтий серпанок плазми, що невагомо плив попереду, ніби палахкотіла на вітрі грива невидимого коня, впряженого в страшну колісницю хвилі гравіталу.

Поряд зупинився Кукудзі й ще раз оглянув частотну установку, що нагадувала гарматку з сріблястим дулом. Тільки там, де мав бути лафет, змонтовано похилу пластикову скриньку з клавішним кодовим пристроєм. По команді повинні розчинитися двері, і до вузького підземелля полігона має ввійти Острожний слідом за частотною установкою, скеровуючи жерло на хвилю. Він мав її розстріляти, стоячи віч-на-віч з жмутком надприродних сил, породжених генієм людини.

Кукудзі вагався. Він боявся, що варто буде Острожному глянути на сяючий серпанок вогню, і він знову осліпне й чи спроможеться коли збороти каліцтво. Павло стояв мовчазний і зосереджений. Він уже вкотре передумував над застереженням Кукудзі й не міг позбавити себе єдиного бажання — ще раз подивитися на таємничі вогні, що здаються золотою діадемою на чолі гладесенької хвилі невпокореної води.

— Містер Острожний, — порушив напружену мовчанку Кукудзі. — Я абсолютно впевнений, що з кожним імпульсом з хвилі зриватиметься уламок її живої пружини, і вона не дійде до тупика штреку. Я зроблю це сам, Павел. Повірте, вона знову зможе причарувати вас, і тоді я не встигну вихопити вас з-під її спіралі. Я не претендую на славу, але зважте все холодним розумом.

— Ви пошинкуєте її, як капустину, — спробував пожартувати Острожний, — і тоді навряд чи збагну я цей феномен природи. Я хочу бачити її обличчя, а вже потім убивати.

— Її треба розстрілювати навздогін, — занепокоївся Кукудзі й подумав, чи не зарано Едді Мітчел дозволив Острожному продовжити свій експеримент.

— Я знаю, сер, але я забув картину збуреного гравіталу. Перш ніж зупинити хвилю, я повинен пересвідчитися, що мої попередні записи відповідають дійсності.

Павло підняв руку, знаючи, що за ним і Кукудзі стежать телекамери головного оператора.

— Нам доведеться проводити експеримент поетапно. Я ввійду в штольню полігона один. Ми не маємо права ризикувати життям обох одразу. Комусь же треба розрядити хвилю гравіталу.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Кукудзі. Лише його круглі окуляри в золотому обрамленні висвічували синюватими цятками сигнальної лампочки над входом до лабораторії.

Почувся удар хвилі, а за кілька секунд вона з шурхотом пролетіла мимо того місця, де стояли Острожний і Кукудзі. Павло різко опустив руку, двері розійшлися з тихим прихлипом гумових ізоляторів, ніби й не були протягом довгих місяців під тиском сталевих важелів.

— Стежте за секундоміром, — попередив Павло.

Він зупинився, вражений: підлога, колись вимощена гранітними плитами, сяяла в промінні незрозумілого світла, кожна зернинка недавно сірого каменю переливалася різноколірними барвами коштовних самоцвітів. Стіна й стеля похмурого приміщення набули вигляду сталактитової печери. Але каскади світла зароджувалися не на відполірованих гранях кристалів, а були ніби чітким маревом, об’ємним дивом голографії. Павло не повірив очам і нагнувся до гранітної підлоги, щоб пересвідчитися в омані, але то була правда, пальці відчули гострувату поверхню граней рубіна, що бризнув колючим промінням в очі, затремтів на долонях червоними свічечками…

Десь угорі завила сирена, і Павло, наче пронизаний струмом, розігнувся. На нього котилася примара з кривавою загравою і снопами чистого світла. «Де ж блискавки?» Хтось схопив Павла за плечі, рвонув за рятівну межу.

— Ви були більше ніж необережні, сер. Залишилося десять секунд. Я був змушений діяти, — говорив Кукудзі, все ще тримаючи Павла за руку. — Ви бачите мене?

— Ви дуже бліді…

— Можливо. Там щось змінилося?

— Ви були поруч, могли все бачити…

— Я бачив лише вас, сер. Залишалися лічені секунди. Ви стояли на тлі ранкового сонця… Це все, що я встиг помітити.