Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли тітка Варка пішла, Юрко запитав матір:
— Як ти думаєш, навіщо тебе викликає Гофман? І навіщо йому паспорт Галини Іванівни? — У голосі хлопця була притамована тривога.
— Не знаю, — тихо сказала мати, — мабуть, щось будуть перевіряти. Не будемо зараз мудрувати, піду й про все довідаюся. Що вже буде — те й буде!
Вона поскладала у вузлик нитки, шовк, маркізет, сказала Юркові:
— Годині о дванадцятій принесеш цей вузлик у майстерню. А ви, Галино Іванівно, — звернулася до Лесиної мами, — йдіть на роботу, бо є розпорядження коменданта, хто не з'явиться без поважних причин до майстерні — звільняти і направляти на реєстрацію в поліцію. І не сперечайтеся, будь ласка, з Ольгою Скрипаль, не давайте їй відчути, що зневажаєте подібних людей. Навіщо вам зайвий клопіт? Все одно ви її не перевиховаєте, не переконаєте. Ще вам і прикрість може бути.
— Що вже тут боятися? — знервовано кинула Галина Іванівна. — Як так жити, — то краще з мосту та в воду!
— Це вже ви даремно, Галино Іванівно, — заперечила Марія Федорівна, — як не тяжко, а треба жити. Мусимо вистояти, дітей урятувати, дочекатися своїх. Піду я. А ви не переживайте. Гадаю — все обійдеться.
Опівдні Юрко взяв вузлик з полотном та заполоччю і разом з Лесею пішли до вишивальної майстерні. Не встигли вони переступити поріг, як сестра старшого поліцая Ольга Скрипаль вигукнула:
— О, молодята прийшли! — І до Юрка: — Чого це ти, парубче, з весіллям зволікаєш? Дивися, бо вкрадуть у тебе Лесю. Петро Солодовник давно нахваляється! Що ти тоді робитимеш? — І зареготала весело.
Розмова про Петра Солодовника неприємно кольнула Юрка. «Чого це, — подумав він, — Ольга завела бесіду про нього?» Хотів було відбутися жартом, перевести мову на інше — і не встиг.
До майстерні швидко зайшла мати, привіталася, сказала до всіх:
— Дівчата, начальник жандармерії пан Гофман видав нам нові аусвайси. Тепер ніхто з нас не підлягає мобілізації на роботу до Німеччини. І вам, Галино Іванівно, дозволено проживати в селі. Віднині ви вважаєтеся корінними жителями Відрадного.
Вона взяла в Юрка вузлик, дістала з нього заполоч і розповідала далі:
— Пан Гофман зробив нам важливе замовлення. Маємо вишити п'ятдесят нарукавних пов'язок. Ніяких претензій до нас він не має, вважає, що в майстерні працюють надійні і перевірені люди. За нас усіх поручився старший поліцай Іван Олексійович Скрипаль.
Юрко з Лесею вийшли з майстерні, мовчки повернули до Прип'яті. Аж там, на березі річки, Леся спитала хлопця:
— Чого це Ольга про Петра згадала, що вона цим хотіла сказати?
— Нема їй чого робити, то й базікає, — відказав Юрко, хоча йому й самому не давала спокою та розмова.
Берегом Прип'яті вони вернулися додому, а там на них чекав Іван Гончар. Він сидів на ґанку і лузав із великого, як сито, соняха насіння.
Цілу годину чекаю, добре, хоч сонях прихопив, — посміхнувся, побачивши їх.
— Заходь до хати! — запросив Юрко товариша.
— Нема коли, — відмовився той, — мені вже давно треба бути на роботі, так сторож ваш не пускає.
Тільки тепер Юрко помітив неподалік Люкса. Пес лежав під яблунею, поклавши на передні лапи лобату голову, і пильно спостерігав за Гончаром.
Іван же голосно розповідав:
— Прийшов до вас, поторгав двері — замкнені. Я й повернув до воріт, бо треба на роботу, а тут мені дорогу й заступив пес. Вишкірив зуби, відтис до ґанку, запросив сідати й чекати господарів. От і довелося сидіти та соняха лузати.
Юрко прив'язав Люкса, сказав вибачливо:
— Так поспішав, що забув його прив'язати…
— І добре, що забув, — не розсердився Іван, — а то б довелося мені ще раз приходити.
— Щось трапилося? — запитав Юрко.
Іван розповів:
— Надійшло в лісництво розпорядження через три тижні розпочати рубку Самусевого лісу. Старостат має виділити підводи для вивезення деревини на пристань. Рубатимуть діброву полонені. Поселять їх у старих конюшнях. Треба рятувати заповідний ліс. Без Самусевого лісу село буде як пустка і Прип'ять оголиться.
— Як же його рятувати?
— Я придумав як, — притишив голос Іван, хоч поблизу й не було нікого. — Таку операцію проведемо, що німці після неї довго будуть чухатися.
— Цікаво, яку ж? — глянув на нього Юрко.
— Ти ж знаєш, — став пояснювати Іван, — що під Льольчиним озером проходить мінне поле. Я влітку минулого року допомагав нашим ставити міни. Частину їх довелося приховати, закопати в землю, бо фашисти вийшли до Прип'яті через Заріччя. Так я розкопав ті схованки. Багато мін віддав партизанам. Недавно ще натрапив на одну схованку.
— То й що?
— Як що? Замінуємо Самусів ліс! І хай фашисти спробують поткнутися в заповідну діброву.
— Так вони познімають міни.
Іван пригладив рукою розкошлане волосся на голові, прошепотів таємниче:
— Не познімають! Я вже колись розповідав тобі, що навчив мене поранений мінер ставити «гостинці» з секретом. А секрет той такий, що ніхто його не спроможний розгадати. Як не підходь до міни, як її не мацай, а вона все одно вибухне. Мені треба, щоб ви допомогли довезти міни від Льольчиного озера до Самусевого лісу. Там я вже сам їх розтикаю!
— А полонені? — запитав Юрко. — Ти про них подумав? Їх німці і поженуть на мінне поле.
— І про них подумав, — заспокоїв товариша Іван. — Домовимося з ними і виведемо через мінне поле на Шляхетське болото, а далі в пущу. Для полонених є в мене гарні подарунки.
— Які?
— Прийдете — побачите! Ви думаєте, що Гончар сидить дома і гріється на печі, боїться й носа з нірки виткнути? Ні, хлопці, є
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко», після закриття браузера.