Читати книгу - "Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская"

Але на схилі косогору, що підпирав річище висохлої річки, рослинність ще була по-весняному багата. Рослини мужньо змагалися з наступом сонця. Звідки черпали вони сили для цієї боротьби? Чи, жадібно встромивши в землю свої довгі корінці-смоки, вони пили підземні води? Чи висмоктували з пісків та солончаків розчинену в них вологу весняних дощів?

— Коли б у нас було приладдя, і якраз дуже нескладне, ми могли б з одного кубометра піску вицідити відро води!'

Алкад сумно поглянув на бляшанку, де води залишалося вже обмаль. Та і ця була тепла, неприємна, зовсім непридатна для холодних компресів на цю напухлу ніжку. Ніна махала змоченою хустинкою, але це не допомагало. Хустинка була тепла.

Ніна зморщила засмаглий, облуплений од вітру ніс і сердито шпурнула хустинку. Потім вилізла з-під крила і твердо звелася на ноги. Алкад схвильовано стежив за нею. З зусиллям Ніна зробила кілька кроків і, зціпивши зуби, важко сіла на землю.

— Ні, таки йти я не можу!

Розгублена, вона зірвала травинку і крутила в своїх неспокійних руках. Як безглуздо все трапилось! Зіпсований, непорушний літак, і двоє їх, невдах-мандрівників, загублених у пустелі. Та все це було б ще терпимо, коли б не ця нога.

— Заспокойся, Ніно. Ми щось вигадаємо, — м'яко сказав Алкад. — Це я у всьому винний, такий йолоп… Все я!

Тільки цього не вистачало! Для Ніни ці слова звучали майже глумом. Адже вона сиділа мовчки, пригноблена не тільки фізичним болем, а й виразним почуттям своєї вини. Їй хотілося сказати Алкадові, що він не має жодної провини, крім тієї, що слухався її. Хотілось вилаяти себе щиро, не криючись. Але в Ніни часто виходило все навпаки, і вона закричала:

— Ох, лишенько, чого б удавати з себе невинного рицаря? Ти, здається, не маленький, і я не тягла тебе летіти на «Жучку». Обоє винні.

— Я саме це й хотів сказати, — ще м'якше відповів Алкад. — А найкраще — не говорімо про це. Треба подумати, що робити… насамперед з твоєю ногою.

Ніна стихла і одвернулась. Їй стало соромно за свою поведінку. Сонце безжально пекло їй в обличчя, байдуже до їхньої долі. Повернувши йому спину, Ніна на одній нозі пострибала в затінок.

Тим часом Алкад схилився над землею, щось вишукуючи.

— Ти хочеш їсти? — спитав він, повернувшись із повною жменею якихось корінців. — Це можна їсти. Тут їх росте чимало.

Це були червонясті корінці, дуже схожі на моркву. Ніна почала мовчки гризти їх. Алкад смакував, немовби це були, ну, принаймні апельсини. Мандрівники таки дуже хотіли їсти! А їм і в цьому не пощастило: виявилося, що консерви на літачку були порожніми бляшанками для мастила. Тільки одна коробка була повна, але вони, задовольнившись пачкою печива, ще не зважувались взятися за цей запас.

З «морквою» в зубах Алкад подався оглядати місцевість. Спробував спуститись у западину висохлого озера. Дно блищало білим гіпсом чи, може, нальотом солі. Хаотично нагромаджені брили перетинали йому шлях. Там було мертво, непривітно, і Алкад швидко видерся назад — на берег. Хлопець зірвав кілька травинок, щось розмірковуючи, поклав їх на долоню, понюхав. Потім піймав якогось жучка і, посадивши його на долоню, почав розглядати так, ніби став дослідником-ентомологом.

— Знаєш, Піно, заявив він, повернувшись до неї з таємничим жучком. — Я вже добре орієнтуюсь, де ми опинились. За моїми розрахунками, кілометрів за п'ять звідси є аул. По-моєму, ми таки далеченько від караванної стежки. Я гадаю, що треба мені зараз же йти, добитись до аулу та й приїхати по тебе. Ти не боїшся тут залишитись сама?

Боятись? Звичайно, Ніна не боялась… Алкад діло каже, це безглуздо — так сидіти грибом! Тільки як він знайде дорогу? Що тут можна зрозуміти в цих одноманітних хвилях піску?

Що зрозуміти? Алкад усміхнувся, заспокоюючи. Жучок розправив крильця і полетів з долоні. Вона бачила цього жучка? Адже він, Алкад, народився в Кара-Кумах, у кибитці свого діда туркмена Джулдуза-Зірки. І від діда навчився визначати місцевість по рослинах, по пахощах трав, по кольорах піску і навіть по жучках та тваринках… І шлях він знайде швидко, він ще не втомлений, п'ять кілометрів пройти — дурниця!

Не чекаючи навіть Ніниної згоди, вже бадьорий і балакучий, Алкад почав готуватись у дорогу. Підкотив літак у «затишніше» місце. Натаскав якихось колючок, обклав ними Ніну — він запевняв, що цих колючок страх як не люблять фаланги та каракурти. Швидко, як землерийка, накопав цілу купу корінців, наховав собі в кишеню; радив їх і Нінці смоктати — адже вони були водянисті.

— А як же ти будеш без води? І без їжі… Ти взяв би консерви.

Нізащо! Хай вона залишить їх собі! Що він бере — так це електричний ліхтарик. Хай вона засне без світла. А їжу…

Вони почали переконувати один одного взяти коробку — все, що було їстівного. Вони навіть почали сміятись, відганяючи неминучу й близьку примару голоду та спраги.

Нарешті вирішили консерви з'їсти. Коробку розкрили з великими труднощами гвіздком. Раптом Алкад помітив, як, поворушивши погою, Ніна від болю вкусила себе за палець. Не закінчивши їсти, він похапливо почав збиратись.

— Ну, Ніно, ти, одним словом, будь спокійна. Думай про що-небудь таке стороннє, щоб час минав швидше. Ну, повтори хоч би всі теореми! Повториш, і я вже прийду. От побачиш! Тільки якщо випадково зустрінешся з якимсь караваном — залиш на цьому деревці записку, а то я хвилюватимусь, чуєш?

Він посміхнувся і простяг руку для дружнього прощання. Ніна бачила, що він вкрай збентежений.

Вона глянула навколо, і серце її стислось. Це був не страх, ні, але таке почуття, наче все на світі замовкло й