Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

— Ура, — тихо й здивовано промовив Тимур.

Кріс підійшов до шафи, набрав у долоню цукерок. Простягнув нам.

- Беріть. Ми їх заслужили, правда?

— На одному з інопланетних звалищ гримнув жахливий вибух, — розгортаючи обгортку, сказав Тимур. — Жертв немає, крім пари інопланетних кішок.

Я хихикнув. І примирливо сказав:

— Але все-таки інопланетних?

— Звичайно, — Тимур здивовано глянув на мене. — Чого ти виправдовуєшся, мені одразу сподобалася ідея цієї диверсії…

Крик, що пролунав у сусідній кімнаті, обірвав нашу розмову. Я кинувся до дверей, гублячи ненадокучену цукерку, з однією думкою: «Догралися».

А в темних північних вікнах яскраво й переможно займався світанок.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. «ЛИЦАРІ ТА ПРИБУЛЬЦІ»

1. ОСТРОВА БЕЗ ГРИМУ

Кричала Ритка. Вона стояла біля вікна, спершись на підвіконня, і єдина бачила те, що відбувалося зовні. Ніхто з хлопців не встиг ще з місця зрушити, лише Толік вихопив меч.

У два стрибки я опинився біля найближчого вікна. Тронний зал наповнював яскраве сонячне світло, що ллється із замерзлих вікон. Ударом ліктя я висадив скло. Скуте важкою крижаною кіркою, воно розкололося на кілька великих уламків, що вивалилися назовні від другого удару.

На заході сходило сонце.

Пальці Кріса вп'ялися в моє плече. Лаявся, не замовкаючи ні на мить, Тимур, і мені здалося, що він уже зрозумів щось, ще невідоме для нас.

Світанок прийшов із заходу. Сонячний диск квапливо виповзав з-за обрію. У небі темною, вузькою смугою промайнули низькі грозові хмари. Потім так само неправдоподібно швидко зграєю наляканих птахів пролетіли пухнасті білі хмарки. Повітря заволокло туманом, який розсіявся через пару секунд під променями замерлого в зеніті світила.

Я вистрибнув на терасу. За мною стали вибиратися решта хлопців. Хтось притулився до мого плеча, і я скоріше відчув, ніж побачив, це Інга.

Погойдуючись вертикально в небі, змінював своє забарвлення сонячний диск.

Напевно, це було найкрасивіше видовище за історію Островів. Над засніженою рівниною, над потопаючими в кучугурах замками, над хлопцями, що куталися в тепле ганчір'я, палала небачена, неможлива зірка. Вона ставала то величезною, що займає півнеба, димно-багряною, схожою на загасаючу пожежу… А за мить уже стискалася, наливалася сліпучою яскравістю, сяяла таким нещадним біло-блакитним полум'ям, що сніг починав каламутніти, покриватися підтаявкою, ніздрюватою.

Мені не було страшно. Дивлячись на фантастичну ілюмінацію в небі, я думав, що вже бачив схоже видовище. Вночі, у штормовому морі. Коли потопив кліпер Божевільного Капітана.

Сонце набуло свого нормального вигляду. Почало змінюватись небо. Воно все голубіло і голубіло, стаючи таким частим і прозорим, яке буває лише високо в горах. Парочка хмар, що забарилися, безслідно розтанула в цьому блакиті. А потім, двома швидкими мазками навхрест, небо перекреслили яскраві багатобарвні веселки. Одразу дві. Сонце застигло в точці їхнього перетину, немов нещадна мета в велетенський прицільній мушці.

Зараз мало статися щось зовсім несподіване. Я усвідомлював це так само ясно, як і те, що наша диверсія виявилася успішнішою за найсміливіші прогнози…

Небо висвітлилося майже до білизни. Сонце зблікло, розчиняючись у світінні повітря, у мерехтінні райдужних смуг. Мені здалося, що почало світитися саме повітря — на сніг лягли знайомі блакитні блики… Але я помилився. Синуватим вогнем палали стіни нашого замку, вкриті тонким шаром льоду та щільно спресованого снігу.

Із замку сходила позолота.