Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

Олександр Петрович подивився на мапу. Під час розвідки знайшов зручну стежку до Кирилівського цвинтаря. Вона йшла від Мстиславської. «Доведеться дертися нагору,— подумав Тюрин, укотре оцінюючи місцевість. Стежка проходила між позиціями армії і груп Донцова.— Якщо вони спрацюють, кощів тут залишиться небагато. Але ми будемо самі». Тюрин вирішив ні нечисті, ні людям не розказувати точного місця, де вони підуть. Знали тільки свої.

Неподалік кладовища розташувалися жовті корпуси божевільні. Відживлений вирішив розділити свою «армію». Тюрин мав продиратися до входу в підземелля. Рапойто-Дубяго, з мовчазної згоди Апі, зголосився прикривати його шлях з жовтих корпусів.

— Якщо засісти на другому поверсі ось цього будинку,— Олександр Петрович тицьнув у мапу,— то буде видно всю стежку.

— Так. Я підірву сарай у дворі. Це буде знак, що можна йти. Та й кощі, якщо які залишаться, до мене потягнуться,— з ентузіазмом сказав Рапойто-Дубяго.

— Але тут таке. Я не знаю, що у тих корпусах. Підозрюю — кощів під зав’язку. Це завдання може бути квитком в один кінець,— чесно попередив Тюрин.

— Усе краще, ніж постійно чути у голові її,— Рапойто-Дубяго ледь помітно кивнув у бік хлопчика-Апі, що сидів коло столу. Біля Кендрика не замовкаючи тупцяв Перетц. Вже кілька днів намагався «заради науки» налагодити діалог з Апі.

— Тоді у Стрітенській вона міцно зайшла у мою голову. Що було тиждень після того, досі не пам’ятаю. Отямився, коли вже виносив Кендрика з його будинку. Мабуть, доти Апі повністю мене контролювала. А потім наче на нього переключилася.

— Вам ще пощастило,— Тюрин теж подивився на хлопчика. Кендрик сидів, немов заморожений. Тільки повіки подеколи здригалися над золотими очима.

— Ага, пощастило,— крізь зуби процідив Рапойто-Дубяго.— Ви не уявляєте. Це наче мати у голові рій тарганів. І кожна комаха постійно щось торочить, рипить, скрегоче. А коли вона воліє, щоб я її почув, голоси об’єднуються. Може, хоч у жовтому корпусі заткнеться,— посміхнувся людополіціянт. Тюрин подивився у бліде стомлене обличчя і згадав, що Рапойто-Дубяго майже не спав від того дня, як зайшов разом з Кендриком до музею.

— Краще самогубство, ніж пустити таких, як Апі, у цей світ. Я б усе віддав, щоб тоді не заходити до Стрітенської. Я зараз навіть посцяти без її дозволу не можу. Сподіваюся, у вас більше свободи,— Рапойто-Дубяго виразно подивився на груди Тюрина.

Олександр Петрович промовчав. Серце з ним не розмовляло, але від того не було легше.

— Вам знадобиться допомога,— відживлений окинув оком сховище. Водяник плюскався у балії, яку звідкілясь притяг Топчій. Гальванеску грів воду на примусі. Біля нього стояло відро зі снігом. Топчій примірявся до зброї. Однією рукою тримав модернізовану під вогонь фенікса гвинтівку Мосіна, другою зважував вогнебій. Рапойто-Дубяго простежив за поглядом Тюрина.

— Віддайте Топчія. Хоч і бровко, але кігті має.

— Даремно ви так про вовкулак,— скривився Тюрин.

— Ніби це не він вас покусав? Хоча так, Парфентій у своєму роді унікальний. Здебільшого вовкулаки тупі й ледачі. А цей за посаду тримається. То що — не дасте?

— Беріть Гальванеску.

— Оглашенного? Без пам’яті впаде ще на підступах. Тим більше, без нього водяник — що віслюк без моркви.

Не змовляючись, обидва знали, що Тюрин мав іти з Мокрим Лином і хлопчиком-Апі.

Суперечку зупинив Перетц. Він непомітно підійшов до поліціянтів і проказав тремтячим голосом:

— Заради Василиночки, заради людиноподібних, готовий допомогти чим зможу.

Обидва поліціянти здивовано розвернулися до професора, ніби тільки-но згадали про його існування. Рапойто-Дубяго ще спробував сперечатися, але вибору не було. На позір делікатна статура Перетца виявилася достатньо витривалою. Принаймні він не впав, коли людополіціянт обкрутив його важкою німейською шкірою, що єдина з пластичних матеріалів витримувала вогонь фенікса, і навісив йому на плечі вогнемет.

— Гнучкий рукав зроблений з німейської шкіри, брандспойт — з драконячого скла. Це найміцніші матеріали на світі. Але і їх вистачить хіба на вечір. Тож пильнуйте шланг. Коли стане зовсім червоний, краще кидайте весь вогнемет. Але не під ноги, а в кощів,— інструктував Рапойто-Дубяго.

Професор тільки кліпав очима. В обмундируванні нагадував перестиглого сніговика, що от-от завалиться від весняного сонця.

Офіцерський парабелум, марний у боротьбі з кощами, Рапойто-Дубяго віддав гімназисту. До нього додаткові магазини зі звичайними та спеціальними: срібними, осиковими й заговореними кулями, що вражали більшість видів людиноподібних. Хлопчик-Апі загадково посміхнувся, але зброю взяв. Тюрин не знав, чи зможе той нею скористатися. «Раптом що — будуть додаткові набої мені»,— подумав відживлений, розпихаючи по кишенях вогнебої.

Топчій любовно погладив гвинтівку. Її багнет виблискував драконячим склом, щоб не згоріти у пекельному полум’ї феніксових куль. За спиною у вовкулаки висів малий вогнемет, на плечі — кілька сажнів мотузки, на грудях — шкіряний патронташ, на лоба Парфентій Кіндратович натягнув каску пожежника. З обох кишень вовкулаки стирчали вогнебої. Здавалося, штани от-от упадуть під їхньою вагою. На шиї бовталася пляшечка з вовкуліном.

У такому вбранні Топчій став одночасно схожим на пожежника і злидня Петюню, що полюбляв начепити лахміття й удавати гвардійця, що охороняє внутрішній двір поліційного відділку. Навіть професор мав серйозніший вигляд.

— А що? Я планую дійти до кінця і побачити Змія,— сказав Топчій у відповідь на іронічні посмішки.— Ще будете дякувати, що Парфентій Кіндратович такий завбачливий. Думає про всіх і на сто кроків наперед.

Навіть водяник забулькав від сміху. Жовті очі вовкулаки залишалися на диво холодними. Серце у грудях Олександра Петровича підступно стиснулося.

*

— Вирушаємо! — наказав Тюрин.

Порожній музей здригнувся від кроків невеличкої команди. Темні портрети байдуже спостерігали за виступом. У залах стояли холод і сирість. Перетц із болем оглядав стіни. Тюрин знав, що він мовчки прощається. Якоїсь миті професор порівнявся з відживленим, попросив нахилитися і прошепотів у саме вухо:

— Голубчику, я перечитав Лазаруса. Знаєте, від дошки до дошки. Одним махом,— Перетц зам’явся під суворим поглядом Тюрина.— Мені здається, ваш батько не вважав Змія абсолютним злом. Обадія любив свій народ. Навіть на смерть пішов заради миру. Але то вже мої домисли. Словом, як кожен бог, Змій любить виконувати прохання обраних. У цьому ж і є сутність бога — чути молитви. Попросіть про потаємне. Про те, чого бажаєте найбільше. Він має почути.

Навіть ранкові сутінки не приховали, як заблищали очі Тюрина. Залишитися живим? Знову стати