Читати книгу - "Салимове Лігво"

Каллаген сів, а коли підсовував собі стілець, вдарився коліном об тумбочку при ліжку. Недбало складений стос книжок каскадом посипався йому на руки. Він читав назви вголос, складаючи їх назад.

— «Дракула», «Гість Дракули», «У пошуках Дракули», «Золота гілка»[239], «Природнича історія вампірів»… природнича? «Угорські народні казки», «Монстри пітьми», «Монстри в реальному житті». «Петер Кюртін, Дюссельдорфський монстер»[240]. І…

Він змів густу патину пилу з останньої обкладинки, виявивши якусь примарну фігуру, що загрозливо нависла над сплячою панночкою:

— «Вампір Варні або Бенкет Крові»[241]. Бігме — це необхідне читання для пацієнтів, що одужують після серцевого кризу?

Метт усміхнувся:

— Бідний старий друзяка Варні. Я це читав так давно для доповіді з англійської спадщини в університеті… Романтична література. Професор, чиє уявлення про фантастику починалося «Беовульфом»[242] і закінчувалося «Листами Крутія»[243], був доволі шокованим. За доповідь я отримав оцінку три з плюсом і письмову рекомендацію підняти рівень моєї ерудиції.

— Однак справа Петера Кюртіна доволі цікава, — сказав Каллаген. — В огидному сенсі, тобто.

— Ви знаєте його історію?

— Здебільшого так. Я цікавився такими речами ще студентом з богослов’я. Моє виправдання перед високоскептичними старшими було таким: щоби стати успішним священником, мусиш не лише підноситися до вершин людської натури, а й занурюватися в її глибини. То було окозамилюванням насправді. Як і будь-кому іншому, мені просто подобалося ловити дрижаки. Кюртін, здається, ще малим хлопцем убив двох своїх приятелів, утопивши їх —він просто заволодів невеличким плотом, заякореним посеред широкої річки, і відштовхував їх від нього, допоки вони не втомилися і не пішли на дно.

— Так, — сказав Метт. — Підлітком він двічі намагався вбити батьків одної дівчини, яка відмовилася зустрічатися з ним. Пізніше він спалив їхній дім. Проте не ця частина його, гм, кар’єри цікавить мене.

— Я так і здогадався, судячи з напрямку вашого читання.

Він підняв з ковдри журнал із зображенням обдарованої неймовірною душею молодої жінки у вкрай тісному костюмі, яка смоктала кров з якогось юнака. На обличчі цього юнака вгадувалося доволі непросте поєднання надзвичайного жаху і надзвичайної хіті. Журнал називався — і, очевидно, таким же було ім’я цієї молодої жінки — «Вампірелла». Каллаген поклав його назад, заінтригований ще дужче, ніж до того.

— Кюртін вчиняв напади й убив понад десятеро жінок, — сказав Каллаген. — Значно більше він скалічів молотком. Якщо в них був той місячний період, він пив їхні виділення.

Метт Бьорк знову кивнув:

— Що не так широко відомо, — сказав він, — це те, що він також калічив тварин. У зеніті своєї манії він відірвав голови у двох лебедів у Дюссельдорфському центральному парку і пив їхню кров, яка хлюпала з ший.

— Це все якось пов’язано з тим, що вам схотілося зі мною побачитися? — запитав Каллаген. — Місіс Кьорлес повідомила мене, що ви казали про досить важливу справу.

— Так, і перше, і друге.

— Тоді що ж це може бути? Якщо ви мали намір мене заінтригувати, ви, безумовно, досягли успіху.

Метт дивився на нього спокійно.

— Мій добрий друг Бен Міерз мусив був сконтактувати з вами сьогодні. Ваша доморядниця сказала, що його не було.

—Так і є. Від другої години по обіді сьогодні я ні з ким не бачився.

— І я тепер не можу з ним зв’язатися. Він пішов зі шпиталю в компанії мого лікаря, Джеймса Коді. І з ним мені також не вдалося зв’язатись. Подібним чином я не можу зв’язатися із Сюзен Нортон, пані-подругою Бена. Вона поїхала з дому рано вдень і обіцяла своїм батькам повернутися близько п’ятої. Вони хвилюються.

На це Каллаген підсунувся на стільці. Він мав побіжне знайомство з Біллом Нортоном, котрий якось приходив до нього з одною проблемою, яка в нього виникла на роботі з колегами, католиками.

— Ви щось підозрюєте?

— Дозвольте мені дещо вас спитати, — сказав Метт. — Поставтеся до цього запитання вельми серйозно і добре його обдумайте, перш ніж мені відповісти. Ви помітили в місті що-небудь незвичне останнім часом?

Початкове враження Каллагена перетворилося тепер майже на впевненість: цей чоловік провадить справу дійсно дуже обережно, не бажаючи його відлякнути тим, що в нього на думці. І це щось досить несамовите, судячи зі звалища цих книжок.

— Вампіри в Салимовому Лігві? — спитав він.

Він вважав, що тієї глибокої депресії, яка є наслідком важкої хвороби, інколи вдається уникати, якщо стражденна особа досить глибоко інвестувала в життя: художники, музиканти, якийсь тесляр, чиї думки зосереджені на напівзакінченій будівлі. Інтерес так само може бути пов’язаним з якимсь невинним (або не таким уже й невинним) психозом, можливо, виниклим ще до хвороби. Якось він мав доволі довгу бесіду з одним літнім чоловіком зі Шкільного пагорба, на прізвище Горріс, який лежав у Мейнському медичному центрі з прогресуючим раком товстої кишки. Попри біль, який мусив бути нестерпним, він красномовно розводився з Каллагеном у яскравих і живих деталях про істот з Урану, які проникли у кожен триб американського життя. «Одного дня той парубок, що заливає бензин вам у бак там, у Сонні на його “Амоко”[244], це просто Джо Блоу з Фелмату, — проказував йому цей говорючий скелет з яскравими очима, — а наступного дня він вже уранець, котрий тільки виглядає як Джо Блоу. У нього навіть спогади і балачка Джо Блоу, розумієте. Тому що уранці їдять альфа-хвилі… гам, гам, гам!» На переконання Горріса, у нього не було ніякого раку, а складний випадок лазерного отруєння. Уранці, стривожені його знанням про їхні махінації, вирішили прибрати його з дороги. Горріс сприйняв це як факт і був готовий битись до скону. Каллаген жодним чином не намагався позбавити його цих ілюзій. Залишаймо це доброзичливим, але тупоголовим родичам. Власний досвід Каллагена підказував, що психози, як добрячий ковток «Катті Сарк», можуть бути надзвичайно гойними.

Тому тепер він просто склав руки і чекав від Метта продовження.

Метт сказав:

— У будь-якому вигляді складно про таке продовжувати. Але буде ще складніше, якщо ви думаєте, що я страждаю на хворобливе слабоумство.

Сторопілий, почувши висловленими власні думки, щойно він закінчив їх думати, Каллаген лише зусиллям утримав непроникний вираз обличчя — хоча та емоція, яка б змогла проникнути крізь нього назовні, була б не занепокоєнням, а захопленням.

— Навпаки, ви здаєтеся надзвичайно промовистим, — сказав він.

Метт зітхнув:

— Промовистість не передбачає обов’язкової присутності здорового ґлузду — як ви це добре знаєте.

Він посовався в ліжку, перекладаючи книжки довкола себе.

— Якщо є Бог, Він не інакше як змусив мене спокутувати моє життя в обережному академізмі — відмову поставити інтелектуальну ногу на будь-який ґрунт, допоки його не буде підтверджено потрійними посиланнями. Зараз удруге за один день я змушений робити вкрай дикі запевнення без крихти доказів на їх підтримку. Все, що я можу сказати на захист власної притомності, це те, що мої твердження можуть бути доведені або спростовані без надто великих труднощів, і сподіватися, що ви сприймете мене достатньо серйозно, щоби все перевірити, поки ще не пізно.

Він сам хихотнув:

— «Поки ще не пізно». Звучить, просто як з авантюрницьких журналів тридцятих років, хіба не так?

— Життя сповнене пригод, — зауважив Каллаген, подумавши: якщо воно й так, то він їх бачив