Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Після обіду наступного дня вганяю автівку на те саме місце. Аліса точно в музеї. Коли я не поруч, її хтось пасе. Вона про це не дізнається ніколи, нехай уявляє собі, мовляв, робить усе що сама хоче.

За нею псих у Василькові ганявся, а на все інше насрати. Переживе як-небудь, якщо випадково випливе.

На психа в мене є плани. Тільки-но одну справу до розуму доведу, так псих отримає мою повну увагу.

У тому підвалі, біля відчинених дверей... Я коли туди влетів, то з осі зійшов і назад повернувся, і тепер по-іншому все з того моменту. Кут крену змінився. Пріоритетів. Тому мені безповоротно й однозначно начхати на те, що я обіцяв щодо спорткомплексу.

Ніколи не згадую того дня, коли на неї напали. Зрозумів, чому люди себе кінчають. Раніше думав, від боягузтва. А того дня зрозумів. Вони з палаючої будівлі вистрибують. Вони врятуватися насправді хочуть. Від усього, що в голові палає.

Придумав ось учора, що скажу моїй Алісі.

Перепив уночі ще й повію викликав. Подивився на світловолосу голову зверху, коли вона над стояком тільки нахилилася, то навіть і не пам'ятаю, як за гаманцем пішов. До цього сутенеру на картку скинув, але й їй готівку дав, щоб додому назад ішла. Вона перетрусила, мовляв, її винуватою зроблять, що я не захотів нічого. Довелося цілих три речення сказати.

Потім кран полагодив нарешті і під окропом у душі вистояв. Навіть подрочив після. На дещо конкретне. Як Аліса безпомічно вигиналася піді мною, а грудки, блискучі від моїх слин, колих... Не хочу згадувати, набридло себе як шавку сприймати.

Тільки про одне й думаю. Несмішно, а до цього взагалі все життя про таке не думав.

Скажу Алісі, що зараз почну новий дитбудинок будувати. Або на ремонт завались грошей дам. Ще на опікове відділення. І що там ще треба. Усе вирішу. Навіщо сперечатися про спорткомплекс, якщо проблему одразу буде вирішено?

Перед сутінками Аліса виходить з двору музейного, сьогодні чогось раніше.

Переживаю ляпас шоку, аж до сухожиль чуття доходить, коли букет у неї в руках розрізняю.

Це що таке взагалі?

Набираю швидкість, вона навіть розглянути не встигає, а я цей віник видираю.

Приголомшена Аліса завмирає, а я, швидким поглядом оцінивши якісь нетроянди, у смітник їх фігачу бутонами донизу.

— Це хто дарує таке?

Очманіти, там хто в цьому музеї працює? Начебто всі пенсіонери. Хто залицається? Вона...

... у груди мене штовхає.

Добре.

Розлютилася. До чого ж солодка навіть на вигляд. Ненавидів учора ввечері понад усе на світі, а сьогодні...

Аліса до смітника підходить, локон за вухо заправляючи, і перед тим, як я її зупинити беруся... Раптом помічаю, що вона сьогодні по-іншому виглядає. Не знаю, якось надумано красивіше. І губи червоним намазані.

Вона реально збирається віник з нетрояндами зі смітника забрати!

— Я тобі нові куплю. Багато і все. Більше, — виштовхую я озлоблено.

Земля під ногами кратером обертається. Тому що складається в мене все в одну картинку. Ось я вчора повію покликав, але трахати не став, тому що я — це я.

І Аліса теж може кого завгодно покликати. За безкоштовно. Та всі побіжать у чергу.

Одне тільки формування думки, що її буде торкатися хтось інший, мене під нуль косить.

Під самий нуль.

Там, де кордонів і рамок немає.

Де ніяких «стопоритися» бути не може і не буде.

Як я раніше, дідько, не додумався? Я не дозволю. Це навіть до сміховинного жахливо. Звісно, я не дозволю такому трапиться ніколи. Навіть дихати на неї ніхто не має права.

Аліса усе-таки дістає віник свій рожевий і мені по обличчю добряче хльостає. Перехоплюю букет, і навіть не викидаю.

Зараз вона усе мені розкаже, де самогубця цього відшукати.

— Це звідки таке?

— Ти! Ти! — зі свистом від вдихів виштовхує вона слова. — Ти зовсім поїхав! Віддай сюди.

Утримую рожевий жах високо на витягнутій руці, і її очі гнівно блищать.

— Хто подарував? В курсі, що в тебе я є?

— В курсі, в курсі. Після вчорашньої твоєї витівки всі в курсі, що з бевзнем мають справу.

Подумаєш, я тачкою закрив вихід із музею до ночі. Вони ж археологічні розумники. Викопали б щось там і пролізли.

— Поверни мені мій подарунок.

— Ще й подарунок. А мені казала, що квіти не любиш.

— Їх уже подарували, — обурюється вона. — Мені до дня народження. Усім колективом дружним. Розумієш, дубе?

І вириває віник у мене. Ну, тому що руку я вже опустив.

— Сьогодні? День народження? — намагаюся нормально цікавитися, а виходить калічно. У мене подарунка немає. Точніше, є дещо, але хіба це подарунок? Я б Алісі автівку нову подарував, якби знав. Чому мені ніхто не сказав!

— Сьогодні, — заводить знову волосся назад і уникає погляду. — А тепер дай пройти. Те, що ти робиш, називається сталкерство. І це не тільки протизаконно, а й неетично. Ти чекаєш мене тут постійно.

Аліса далі йде, і тепер разом крокуємо. Сумку на плечі поправляє. Якась тендітна сьогодні. Ігнорую, як учора сказала, що все скінчено. Інакше не випливу.

— Якщо ти зі мною базікаєш постійно, хіба це переслідування?

Поводить плечем, і знову квіти до себе притискає.

Коли три квартали долаємо, я питаю навіть обережно:

— Ти машину продала? Чого пішки йдеш?

Знаю вже, що продала.

— Так. І вирішила прогулятися сьогодні. Можна? Чи треба дозвіл у тебе, Кулаков, запитати і повмоляти? — вона сердито запитує...

...але я це чую. Легку грайливість. Вона так постійно мене за ніс водила. І так від неї член завжди дубіє, але їй же недостатньо, і від цієї недомовленості й натяків завжди твердло ще дужче, ніж раніше.

Так, повмоляти. Усе віддам за це.

— Ніби ти запитаєш. Святкуватимеш... з ним?

— Так, — хмуриться вона.

Блін, момент зіпсував, і все зіпсував. А тому що цей... обідранець завжди дорожчий за мене.